— Відверто? А так. Розумієш, цього, — точковий наголос і пауза, — я досі не робив. А хотілося.

— І як?

Полтороцький стенув плечима:

— Нудьга. Наче кіно, тільки ще каламутніше.

Андрій кивнув, погоджуючись: в активній нелюбові до кіно, точніше, до світу кіновиробництва, що їх, до речі, і звів колись, — то був єдиний у його житті випадок, коли молодий ще письменник Маркович спокусився на запрошення написати сценарій для великої студії — вони були цілком солідарні. У безглуздішому середовищі, де всі завжди квапилися, водночас бездіяльно зависаючи на довгі години, безтолково юрмилися, мимоволі і зумисне заважаючи одне одному, особливо завзято блокуючи і зводячи на пси чужу працю, де кожен постійно був у чомусь винен, а всі разом бездарно нищили час, — він не опинявся ніколи, ні до, ні, тим більше після. Полтороцький доволі звикло сприймав кіношний абсурд із неперевершеним презирством зірки; він і досі, як знав Андрій, не гребував засвітитись у серіалі з хорошим бюджетом. Але вони розуміли один одного.

— Ці безглузді засідалова, голосувалки, балаканина для преси… Брифінги, шмифінги, тьху. А потім іще до глупої ночі реальні тари-бари по саунах… моторошна каламуть. Час, мов крізь пальці. Минулої суботи я ледь на виставу не спізнився. Думав, вона через тиждень.

— Та загалом тобі подобається.

— З чого ти взяв?

Андрій усміхнувся:

— Бо ти й досі ще там. А ти ж у нас незалежна людина. Інакше би пішов.

Полтороцький повів бровою, здвигнув усім своїм рухливим каучуковим лицем, обмірковуючи цю думку, і ствердно кивнув:

— Пішов би.

Маєстатично потягнувся до столика наготованим захватом із двох пальців і поморщився, торкнувшись до філіжанки з кавою. Гидливо вихилив, немов мікстуру.

— Андрюхо, ми на бенкет не запізнюємось?

— Поки що ні, сиди.

Він надпив іще трохи лате, розтягуючи задоволення, смакуючи медовий присмак на денці й вистиглу, та все одно розкішну пінку з корицею. До цього міста варто було приїздити лише заради кави. Навпроти неквапно оберталася на стійці різноманітна випічка, унікальна в кожному тутешньому закладі: а й справді, хай йому грець, тому бенкету…

— Розумієш, у чому річ, — озвався Полтороцький. — Ти молодий. Сороківки ще немає, а все вже при тобі: визнання, гроші, ну ти зрозумів… усе вчасно. А головне, є запас. У твоєму-то віці! Точно сподіваєшся колись написати свій найвидатніший роман, га? Отож-бо й воно. Не думай, що лише ти тут інженер людських душ.

Андрій кивнув:

— Звісно, що сподіваюсь, інакше який сенс?

— А я вже — ні.