— Андрійку? — трохи знічено промовила вона.

На щастя, між ними виросла широчезна спина Полтороцького. Зарокотів його поставлений баритон:

— Оленько, радий бачити. Вітаю господиню нашого феєричного свята, натхненницю літературного життя країни! Люба моя, ти нині гарна як ніколи.

Дівчиська безладно щось пробелькотіли, сипонули врозтіч і, змішавшись із натовпом, двома тонкими струмочками полинули до зали. За вигадливо вигнутою лінією довгих столів, що пістрявіли наїдками, здається, вже не лишилося живого місця — а літератори з голодними очима прибували і прибували. Полтороцький, з бездоганним вишколом обцілувавши Ольжину руку, теж пішов досередини, не чекаючи на Андрія; його спина випромінювала стурбованість і спрагу.

Ольга всміхнулася. Вона сяяла розсипищем стразів на чорному оксамиті, схожа на невисокий, міцно збитий Чумацький шлях. Андрій знав її вже років сто. Принаймні п’ятнадцять із них вона робила цей фестиваль, гаруючи весь рік, мов коняка і каскадер в одній особі, — тож могла собі дозволити трохи посяяти, в усіх сенсах.

— Вітаю, Олю.

— Молодець, що приїхав, — вона понишпорила очима довкола нього. — Ти сьогодні, здається, не сам?

Андрій засміявся:

— Молоді письменниці, — пояснив він. — Моя майстерня.

— Це ж чудово!

Позаду вже підтискали.

— Ще, думаю, побачимося, — мовив Андрій.

— Неодмінно. Не забудь, завтра в тебе зустріч із читачами! «Тамбур», чотирнадцята нуль-нуль.

Незбагненно, але вона завжди пам’ятала програму назубок. Усю.

Андрій пройшов до зали. Навколо вже гуло ділове, стишене звукове тло, зіткане з уривків розмов, дзвону келихів, цокання ложок та виделок і стереоплямкання: люд бенкетував на повну, не чекаючи офіційної команди. Місць, як і слід було чекати, не залишилось. Із ним знову звідусіль віталися, дружньо здіймали долоні, потім розводили руками і скрушно кривили обличчя. Він пошукав поглядом Полтороцького — і знайшов, оце гарно, в товаристві недавніх брюнетки та блондинки: з однією він цокався, іншу по-батьківському обіймав за талію. Цікаво, вони й справді щось пишуть? Андрій був майже переконаний, що так — але не на всі сто, а Ольга ж перевірить, із неї станеться.

Він переступав із ноги на ногу посеред зали, ситуація ставала дедалі дурнуватіша. Звичка всюди приходити вчасно за наших реалій геть себе не виправдовувала, він уже котрий рік поспіль не міг примусити себе робити апріорі абсурдну поправку на країну.

— Жеруть, — з тихою ненавистю мовив хтось під вухом. — Сам Андрій Маркович стоїть і не може знайти місця, а вони жеруть.

Інтонація, з якою це було мовлено, насторожувала; він глянув упівока і переконався, що має слушність. Дядечко непевного віку в розтягненому светрі та з гемінгвеївською борідкою, вочевидь, був місцевим графоманом, фаховим літтусовщиком зі зневаженими амбіціями та зграями приручених тарганів під лисиною.

Відкараскатися від такого було б складно і за сприятливіших обставин.

На щастя, тут укотре пролунало життєрадісне: