— Тебе теж.
— От не треба брехати, добре? У мене по дві вистави на місяць, міг би і зайти.
— Але ж квитків не добудеш.
— А ти пробував? Можу, до речі, влаштувати запрошення для вас із дружиною на прем’єру двадцять восьмого…
— Двадцять восьмого я в Барселоні на ярмарку.
— Отож-бо.
Юнак-адміністратор захоплено спостерігав з-за стійки. Може, й упізнав — свого часу Полтороцький мелькав у кіно, і стрічки з ним регулярно крутили на центральних каналах з нагоди воєнних та патріотичних річниць, а також, на радість дамам, до Восьмого березня, — але не факт. Андрій давно зауважив, що ця людина викликає загальний захват незалежно від власної впізнаваності, сама собою, наповнюючи будь-який простір і перетворюючись на його центр. Це я можу з’явитися будь-де інкогніто і залишитися непомітним; і не знати, хто кому має заздрити.
— Маячимо, — перехопивши його думку, погодився Полтороцький. — Ходімо звідси. Треба відзначити.
— Ходімо. Але щодо відзначити не певен, мені ще сьогодні на бенкет.
— Ти підеш на це збіговисько? — всю свою зневагу він уклав в обертові двері, й Андрій легко проскочив надвір на наступному оберті, не торкаючись стулок. — Ну добре, тоді я теж піду. Хотів був сачконути, хоча з іншого боку, навіщо Ольгу ображати, хороша тітка… Але відзначити мусимо. Ось під’їдемо в одну місцинку… ч-чорт, я ж Володьку відпустив. Уявляєш, зараз навіть тут після шостої шалені корки! Скоро взагалі не матиме сенсу тримати машину, якщо хочеш бодай менш-більш розраховувати час.
— То прогуляймося.
— Гаразд. Не запізнимося? — Полтороцький глипнув був на годинник, надмірно дорогий, як і все в нього, такого зворушливого в пристрасті до кричущої розкоші; але тієї ж миті перевів погляд на Андрія, підсміхнувся. — Забув. Ти ж у нас ніколи й нікуди не запізнюєшся.
До «Склянки» вони не дійшли: довелось би дати великий гак і потім квапитись, а цього Андрій не дозволяв у принципі, вилучивши зі свого життя раз і назавжди. Зупинилися в симпатичній цукерні — в цьому місті вони траплялися на кожному розі, практично як у Європі, що йому, ласунові, вельми подобалося. Полтороцький, щоправда, страждав, адже тут, крім лікеру в каву, алкоголю не подавали, — страждав фізично, зримо; схоже, він уже таки алкоголік, хоч і категорично це заперечує, вкотре подумав Андрій.
— Бо таке життя, Андрію. Вчора голосували поправку до авторського права в інтернеті, тобі це має бути цікаво, га?.. То я, щоб ти знав, передав картку Боброву, бо вже дивитися не можу на ті пики. Плюнув та й поїхав у Пущу рибалити. Мене можуть позбавити мандата тільки так. Картка, до речі, досі в Боброва, ото наголосує там, поки я у відрядженні…
— То що з поправкою? Пройшла?
— А хіба мені не один чорт?
— Навіщо тоді взагалі балотувався?
— По дружбі, Мишко попросив. Йому потрібна була публічна особа в списках. Хіба мені для Мишка шкода?
— Не бреши, — мовив Андрій, помішуючи довгою ложечкою цукор у лате. — Ти хотів у владу. Всі хочуть. І мені справді цікаво: навіщо?
Полтороцький зареготав і все-таки плеснув його по плечу, перехилившись через столик — келих із лате вдалося врятувати, — і в цьому його жесті, і в оксамитному акторському басовитому сміху проступала така філігранна техніка, що нею можна було захоплюватись, але жодним чином не вірити. Перехопив Андріїв погляд і враз замовк, наче вимкнув звук.