Віра ще довго стояла біля вікна, завмерла, застигла, мов комаха, скорившись дії млистого холоду, що йшов звідтіля.
Потім перестелила ковдру на Катаному ліжку.
Підняла з підлоги кип’ятильник.
Набрала в горня води.
І аж тоді заплакала — про все на світі.
— Ви не є членом жодної письменницької спілки і ніколи не належали до жодних літературних груп. Чому?
— Та ні, було. Колись одна дівчинка з нашого класу придумала ТКАВР — Таємний Клуб Авторів Великого Роману. Завела спеціальний зошит у клітинку. Багато хто записався, зокрема і я… Ми всі пересварилися того ж дня!
А якщо серйозно, це, мабуть, чудово, коли люди відчувають потребу спілкуватися з подібними до себе, весело бавити час, дискутувати, випивати і все таке. Якщо спілка щось дає їм у практичному, організаційному сенсі, теж незле. Проте я такої потреби не відчуваю. І підтримки, дякувати Богові, не потребую. А література як така — це ж, знаєте, діло доволі самотнє…
Мене звуть Блискавка. Було — давно — й інше ім’я, та мені до вподоби це.
Сьогодні знову прокидаюся раніше за таймер. Заплющую очі, намагаючись знову зануритися в сон; не люблю. Проте самої цієї думки достатньо, щоб остаточно прокинутися. От і добре. Залишилося лише вісім хвилин. Вісім комунальних хвилин.
Усі довкола ще хроплять, не було такого, щоб хтось із них прокинувся раніше за таймер, про який вони, ясна річ, і гадки не мають, таймер налаштовано винятково на мою хроночастоту. Хропить качок із драконами на біцепсах, закинутих за виголену голову, і зі скрученою змією на животі. Хропить долілиць хлопчик-мулат із дредами, похропує білявка, розкинувши по обидва боки величезні цицьки в пірсингу, і її коротконога руда приятелька теж хропить — чи вона подружка того старого з шерстю на грудях?.. Уночі ліворуч від мене хтось трахався, ненавиджу мастаків трахатися і спати в одному й тому ж домі, вони б іще жерли тут, дайте їм тільки волю. Воля індивіда священна і т. д, і т. ін… читай кодекс вільного громадянина Світу-комуни — та, на щастя, щоб забезпечувати порядок у світі, є я. Мене звуть Блискавка, якщо хто забув. Я — ліквідатор.
Задуха і сморід, як і кожного ранку, коли я мушу дихати з ними спільним повітрям. Дві хвилини до таймера. Довго. Можна було б уже піднятись і навіть піти в душ, але я не хочу ні на секунду бути таким же, як вони.
На відміну від них — усіх до одного! — я маю роботу. Маю мету. Я маю — жоден із цих сопунів у дві дірки навіть не второпав би, про що це я, — свій час.
Чекаю, заплющивши очі, щоб не бачити їхніх мармиз, і повіки важчають, і я встигаю побачити мікросон про стрімчасті скелі та залізні шипи на черевиках, про натягнутий трос, що раптово вислизає з рук…
Таймер!!!
Він вмикається нечутно — для всіх, крім мене. І починає дедалі швидший відлік мого і лише мого робочого часу.
Хапаю форму і мобільник, і ось я вже під душем, струмені гатять у шию та плечі, розганяючи кров і нервові імпульси, стають дибки мокрі волосинки по всьому тілу, вибухають вулканчиками острівці жару в мозку, зливаючись у гарячий шолом на поголеній голові, клякнуть м’язи, перш ніж налитися залізом, на мить стискаються яйця, встає член. Організм стріпується, перебудовуючись, входячи в робочий ритм, і краплі зі стелі летять повільно і ширяють, мов сніг, я можу завиграшки вхопити долонею кожну з них, попередньо позначивши непомильним поглядом. Але я не маю на це часу.
Якусь мить дивлюся в дзеркало, я люблю дивитися на себе у формі, в обтислому комбінезоні, протестованому на максимальну оптичну непомітність у робочому режимі. У формі нас не бачить ніхто, себто жоден із комуналів. Інструкція вимагає перевдягатися до фінального таймера, та особисто я ненавиджу комунальне лахміття — краще під кінець робочого часу просто опинитись у дім-сні, роздягнутись і вирубатися відразу, раніше за них усіх. Мабуть, тому я завжди прокидаюся так рано.
Перш ніж вийти з дому, ліквідую чиїсь смердючі шкарпетки, жмутки волосся, плювки та брудні сліди на підлозі — така інструкція, ліквідатор не має права залишати після себе срач по периметру дім-сну. Огидно, але ж ніхто й не обіцяв, що моя робота буде суцільною втіхою. На той момент, коли мене вже майже нема, білявка раптом відриває голову від матраца, повільно сідає, не розплющуючи очей, роззявляє рота в нескінченному позіху, повисають у повітрі куделі, здіймаються догори, мов повітряні кулі, здоровецькі цицьки. Того, як вони спланерують назад на її живіт, схожий на морду шарпея, я вже не бачу.
Лечу вулицею, розтинаючи гостре ранкове повітря. Ранок — найкласніша частина мого часу, ранок належить лише нам. Комунали дрихнутимуть іще не менше двох-трьох годин — їхніх годин, що про них зараз і думати смішно. Принагідно ліквідую сліди вчорашнього нічного життя, всі ці бляшанки, пляшки, упаковки від їдла, шприци, зужиті презики та лахи. Манатки, згідно з інструкцією, слід здавати в дім-одяг, але тільки якщо їх не пошкоджено, читай пункт вісім дріб чотирнадцять, а якась діромаха завжди знайдеться; крім того, мені просто подобається дивитися, як пістряве комунальне ганчір’я корчиться, щулячись у радіусі ліквіда. Це швидко, я не марную часу.