— Скуркіс, як на мене, ти дивовижний. До речі, я бачила, в програмі є зустріч із Марковичем. Здається, в суботу, так, Міш? Я би пішла, талановитий хлопчина. І головне, розумний.

— Тому і не бідний.

— Красоткін, тільки не треба заздрити!

— Панове, — Берштейн підвищив голос, і аркове відлуння подвоїло звук. — Усе це вельми цікаво, але нам час. Вірусику, ось тобі моя рука, матиму за честь.

— Я в хостел, — винуватою скоромовкою відповіла вона. — Втомилася… голова болить.

Будь-хто на його місці став би наполягати, вмовляти — але не мудрий Берштейн; опускаючи руку, він співчутливо кивнув, і сповнена вдячності Віра кволо всміхнулася.

— Не заблукаєш?

— Я проведу, — втрутився Скуркіс. — Починайте без мене.

Машенька засміялася:

— Там давно вже почали без нас.

Крізь довгий арковий перегін вони пройшли разом, а потім їхні шляхи розійшлися у різні боки, і дзвінка оркестровка голосів поетичного товариства віддалилася, розчиняючись у скупих звуках примовклого під вечір міста. Десь задеренчав трамвай, заплакала дитина, з одного вікна, повз яке вони проходили, пробубонів щось недоречний телевізор. Бруківка під ногами посилювала їхні з Скуркісом кроки до виразного ритмічного стукоту. Всередині ще жевріли залишки жару з денця бурштинової чарки, лише прийти додому, лише лягти спати… все добре.

— Ти мене теж вважаєш нікчемою? — запитав раптом Скуркіс, і Віра аж здригнулася. — У сорок п’ять років пишаюся, що знайомий з відомою людиною… а чим іще мені пишатися? Вони, звісно, мають рацію, Віруню. Таки нікчема.

— Та що ти, Жоро, — озвалась автоматично, неспроможна так швидко налаштуватися на інше, на серйозну, душевну і не потрібну їй зараз розмову. — Не кажи такого… в тебе хороші вірші…

— Дякую, дорогенька. Вчора написав нового… Прочитати?

— Звісно, залюбки послухаю.

Скуркіс пожвавішав, випростав плечі, потім, навпаки, схилився і почав упівголоса декламувати сантиметрів за десять від її щоки. Віра слухала уважно, чесно; його вірші були складні, сповнені багаторівневих тропів, алюзій та ремінісценцій, закільцьовані в чудернацькі рими, їх дуже важко було сприймати на слух — але вона старалася. Через силу женучи від себе, мов приблудного пса, якого не можна ж отак приручати!.. думку про те, що живі, справжні вірші попри всю їхню безмежну розмаїтість, простоту чи вибагливість, класику чи авангард, насправді дуже просто відрізнити від не-віршів.

Те, що читав Скуркіс, було від початку мертве. Та вона забороняла собі це визнавати. Вслухалася. Шукала красу і сенс…

Урешті-решт, він же їх таки написав. У нього була потреба, і він зміг — по-своєму, по-чоловічому, поетам-жінкам завжди непросто зрозуміти поетів-чоловіків… А я нині знову читала «Хмару» і «Поему про час». Хороші вірші. Але ж «Поемі» п’ять, а «Хмарі» вже майже вісім років. А речі, вистраждані та вимучені — невипадкові синоніми з оманливо протилежним змістом — за останні місяці перед фестивалем, не читала (і не читатиму!) нікому…

Тим часом вони шаснули у вуличку, що її, немов старовинне намисто з чорної яшми, унизували однакові аркові прорізи. Віра впізнала місце: хостел був десь тут, в одному з них, але вона ніколи б не визначила, де саме. Відчула вдячність до Скуркіса, який саме замовкнув і після паузи буденно запитав «то як?» — і відповіла майже щиро:

— Дуже гарно… Дякую, Жоро.