— Хлопці, тільки без декадансу. Теж мені, порівняли… Це ж місто з культурними традиціями, воно живе від фестивалю до фестивалю. Бути поетом тут легко і приємно.

— Машенько, біля тебе завжди легко і приємно.

— Скуркіс, облиш, Міша ревнуватиме…

Їхня розмова, така звична, вивірена, передбачувана в кожній репліці, сприймана радше тембрально: рокотання басу Красоткіна, безжальні уривчасті репліки Берштейна, Скуркісова скоромовка, ляский Машеньчин голосок, — лунала поруч м’яко і ненав’язливо, гармонійно зливаючись зі стишеною музикою та фоновими звуками хорошої кав’ярні: дзенькотом ложечок, коротким дзижчанням кавомолки, приглушеними теревенями та молодим сміхом за сусідніми столиками. Тут пахло кавою, смоляною деревиною зі справжнього вогнища при дальній стіні, ще чимось приємним, невловним. Тут добре, думала Віра, правильно і чудово, що я сюди прийшла. Що вони мене привели.

Підійшла кельнерка в білому фартушку, зі сміхотливими ямочками на біло-рожевих щоках, вислухала, не записуючи, потік розхристаних замовлень (Вірі хотілося лише жасминового чаю, та Красоткін узяв ще й місцевої наливки і шампанського на всіх), та й пішла, а за якусь хвилину повернулася з тацею. Її поява відвернула увагу товариства від обговорення долі літератури; в паузі розреготалися студентки за столиком біля входу, встаючи і соваючи важкими кріслами, і Віра стежила крізь миготіння спритних дівочих рук у мереживних манжетах, як строкате молоде товариство виходить, а на їхнє місце переможно сідають нові щасливчики. Долоня діткнулась холодного круглястого скла, і погляд перескочив на ближнє коло. Золотава наливка у вузьких мініатюрних чарках, бульбашки шампанського, лискучі волосинки у бороді Берштейна.

— Люба Віронько!..

Вона здивовано стрепенулася, і згадала, й пожалкувала, бо мить тому щиро сподівалася, що всі про неї забули.

— Я знаю, — кивнув Берштейн, зазираючи їй у вічі й глибше; у такі моменти не лишалося жодного сумніву, що він геній, нетутешній, вища істота. — Багато з жінок, яким уже не сімнадцять, воліли би назавжди забути про цей день. Але ж, Віро! — голос його піднісся, — ти ж не жінка, ти Поет. А поет не має віку. Це з одного боку…

Він хитро, суто по-Берштейнівському, примружився і повів далі:

— А з іншого — день появи на світ поета — свято для людства. Ми не маємо права за це не випити. За тебе, Віронько!

— Браво! — заволав Скуркіс, не знати, чи тосту, чи його адресатці; дзвін келихів і Машеньчин сміх доєдналися до його вигуку, відтак, коли всі випили, розмова полинула звичною течією:

— А ви чули, NN таки покинув свою стару опасисту дружину.

— Машенько, та невже?!

— У нього виник роман з однією юною поетесою… он, Віра її знає. Така собі Катруся.

— Ми всі її знаємо. Надто Берштейн.

— Скуркіс, ти цинік і брутальне чудовисько!

— Що я такого сказав?

— Нічого такого. Я справді знаю Катю, навіть, пригадую, рекомендував її… Прекрасний поет! Машенько, люба, ти щось переплутала, в неї не може бути нічого спільного з NN…

Розкотистий контрабас, ляскучі ударні, заливчаста скрипка, затушкована віолончель… Як добре і гарно, якщо не дослухатися до слів. Здається, пролунав іще один тост, Віра надпила наливки з вузької, майже аптекарської чарки тонкого скла — скло у «Склянці», розкішно, так, мабуть, і задумано, — м’який жар обпалив горло, тілом розлилося лінькувате тепло, і час зупинився, і нехай собі, вона була згодна, щоб так тривало завжди. Які ж вони милі, як я всіх їх люблю. Як чудово, що вони (цікаво, хто? — Берштейн, Машенька, Скуркіс?… утім, хіба не все одно) не забули про мій день народження. Яка дивовижа, що ми потрібні принаймні одне одному. Ми самі та наші вірші…

— До речі, початок за сім хвилин.