Виявляється, я забув відімкнути ідентифікатор, і зараз він прискіпливо зчитує особистий профіль. Іґар Сун; припізнившись на півсекунди, згадую, хто це взагалі такий, і мені вдруге за прикро малий відтинок особистого часу стає соромно. Боже милий, хлопчику, скільки ж тобі зараз — квапливо вирубавши систему, намагаюся нелогічно, без достатніх даних, прикинути — скільки йому може бути років?

Ліловий фільтр жалю:

«Діду, вибач. Я намагався пробитися, але в тебе геть усе було екрановано. Ти вже помітив?»

«Що?»

«Мені страшенно потрібні були екви. Я… Словом, хроноконфлікт у Загальному просторі. Влетів на сім штук».

«Іґаре!» Потроху починаю розуміти, змішуючи зачудування та сардонічний регіт. «Як тобі це вдалося?»

«Ти ж мені сам показував код. Ми з тобою тоді ще разом вектори ганяли, пам’ятаєш?»

Пам’ятаю. Багряний фільтр докору на Елізиній лінії: «А може, дідуню, ти вділиш бодай п’ять хвилин свого коштовного (на багряний накладається зелений, і виходить брунатна каламуть) особистого часу єдиному правнукові?!» «Аякже, крихітко. Давай його сюди, в приват-лінію. Іґар, адже так?» «Тішуся, що хоч ім’я пам’ятаєш».

Приват-відеолінією я практично ніколи не користуюся, на світі не так багато людей, що їхня зовнішність цікавила би мене, і геть немає таких, кому я сам прагнув би показатися; тому переважно обходжуся звичайною комунікацією, дешевше і простіше. Та для цієї оказії я навіть розчесався і замість халата вбрав м’який хатній костюм. І, ясна річ, доволі-таки прискорився — за медичними рекомендаціями дітям хроносповільнюватися заборонено.

Такий худенький, серйозний хлопчик з великими очима. Очі Лізки, а так — не схожий ні на кого (його татусика я бачив у весільному ролику — більше, ясна річ, його нема де побачити, хіба що навмисне шукати віяловим ідентифікатором).

Спершу сумирний, а потім одне правильне запитання, друге, десяте — і я сам захопився, взявся пояснювати, чимраз яскравіше роздмухуючи вогонь допитливості в широко розплющених оченятах, — адже немає нічого захопливішого і прекраснішого, ніж розповідати вдячному слухачеві про те, що любиш і на чому знаєшся сам. Надто коли твоє життя практично позбавлене можливості з кимось про це поговорити.

Коли це було? Два, три тижні тому?.. йдеться, звісно, про мої особисті тижні.

«Іґаре… скільки ж це вже тобі років?»

«Двадцять чотири».

Чому ж вони всі так поспішають жити?!

«Дорослий хлопчик».

Ліловий фільтр:

«Діду, чесно, я хотів… Але якби чекав, вона б уже сама заплатила».

«Дівчина?»

«Так».