«Здається, він почувається як удома», — подумав Боббі.

— О, містере Бротіґен. Добридень.

— Я не хотів тебе налякати.

— Ви мене не злякали.

— Гадаю, таки злякав. Ти був за тисячі миль звідси. І, будь ласка, клич мене Тед.

— Згода.

От тільки Боббі не був упевнений, що зможе звикнути до «Теда». Кликати дорослого (а ще й старого) на ім’я суперечило не лише настановам матері, а й переконанням самого Боббі.

— У школі все гаразд? Вивчив щось новеньке?

— Так, усе добре.

Боббі переминався з ноги на ногу, перекидаючи книжки з руки в руку.

— Посидиш зі мною хвильку?

— Звичайно, тільки недовго. Маю деякі справи.

Справи, серед яких на першому місці — вечеря. На цей час вчорашня яловичина набувала в його очах все більшої привабливості.

— Аякже, справи і tempus fugit.

Сідаючи на широку сходинку поряд з містером Бротіґеном — Тедом — і, вдихаючи запах його «Честерфілда», Боббі подумав, що ще ніколи не бачив такого стомленого чоловіка. Це ж не може бути через переїзд? Хіба можна бути таким знесиленим, коли з багажу в тебе тільки три невеликі валізи і три пакети для покупок? Можливо, потім приїде вантажівка з пожитками, та насправді Боббі в це не вірив. Це ж була лише кімната, нехай і велика, але просто кімната, з кухнею з одного боку й усім решта — з другого. Вони з Саллі-Джоном ходили заглянути туди, коли старенька міс Сайдлі після інфаркту переїхала до доньки.

— Tempus fugit означає «час біжить», — сказав Боббі. — Мама так часто каже. Вона також каже, що час нікого не чекає і що час лікує.

— Твоя мама любить приказки, чи не так?

— Ага, — відповів Боббі, відчуваючи раптову втому від думки про всі ці приказки. — У неї їх купа.

— Бен Джонсон назвав час старим лисим ошуканцем, — сказав Тед Бротіґен, глибоко затягнувшись і випустивши через ніс дві цівки-близнючки. — А Борис Пастернак казав, що ми — полонені часу, заручники вічності.

Боббі дивився на нього зачаровано, на деякий час забувши про порожній шлунок.