І підпис: Елізабет Пенроуз Ґарфілд.

Під її іменем, ніби постскриптум, приписано:

«Гроші за затримку книжок Роберт сплачуватиме сам».

— Імениннику! — налякала його Керол Джербер, з криком вистрибнувши зі своєї засідки за деревом. Вона обійняла його за шию і міцно цмокнула в щоку. Почервонівши, Боббі роззирався навсібіч, чи, бува, ніхто не бачить. Дружити з дівчатками збіса непросто і без поцілунків-сюрпризів. Та все було гаразд. На вершині пагорба по Ашер-авеню в напрямку школи рухався звичний ранковий потік учнів, але тут, унизу, вони були самі.

Боббі витер щоку долонею.

— Ой, облиш, тобі ж сподобалося, — сміючись, вигукнула Керол.

— Зовсім ні, — сказав Боббі, хоча це була й неправда.

— І що тобі подарували?

— Читацький квиток, — відповів Боббі й показав їй картку. — Дорослий читацький квиток.

— Класно!

Йому здалося, чи в очах Керол і справді майнуло співчуття? Мабуть, ні. А якщо й так, то що?

— Ось, це тобі.

Керол простягла Боббі голмарківський конверт, на якому було витиснене його ім’я. Вона наліпила на нього ще кілька сердечок і наклейок з ведмедиками.

З легкою тривогою Боббі розірвав конверта, кажучи собі, що вітання завжди можна засунути глибоко до задньої кишені своїх полотняних штанів, якщо воно виявиться сопливим.

Та воно не було сопливе, хіба що трохи дитяче: хлопчик у крислатому капелюсі верхи на коні. Всередині літерами, які мали здаватися, ніби дерев’яними, написано:

«З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, КОВБОЮ!»

І зовсім не сопливо. «З ЛЮБОВ’Ю, КЕРОЛ» було вже трохи сопливо, але що вдієш, вона ж все-таки дівчинка.

— Дякую.

— Знаю, листівка дитяча, але інші були ще гірші, — безапеляційно заявила Керол. Трохи вище по схилу на них чекав Саллі-Джон, викручуючи свого боло-баунсера[1], як тільки можна: то під праву руку, то під ліву, то за спину. Крутити його між ногами Саллі більше не намагався. Якось він спробував зробити це на шкільному подвір’ї, але той добряче заїхав йому по яйцях. Саллі скрикнув. Боббі і ще кілька хлопців реготали аж до сліз. Керол і ще три її подруги прибігли спитати, що таке, але хлопці, всі, як один, сказали, що нічого не сталося. Саллі-Джон сказав те ж саме, хоч був блідий і ледь не плакав. «Усі хлопці — телепні», — сказала тоді Керол, та Боббі був упевнений, що вона насправді так не думає. Інакше вона б не вискочила і не поцілувала його. А поцілунок був хороший, справжній міцний цьом. Власне, кращий, ніж він дістав від рідної мами.

— Листівка зовсім не дитяча, — заперечив Боббі.