— Але ж у нього й валізи є, — заперечив Боббі, хоча й без маминих зауваг розумів, що три крихітних валізки нового мешканця — не бозна-який скарб. Вони були різнокаліберні й виглядали так, ніби хтось у кепському гуморі пожбурив їх ногою аж з Каліфорнії.

Боббі з мамою рушили цементною доріжкою. Таксі поїхало.

Чоловік у попліновому піджаку обернувся. Боббі усіх людей поділяв на три великі категорії: діти, дорослі та старі. Старі — це ті ж дорослі, тільки з сивим волоссям. Новий мешканець належав до третього типу. Його бліде, стомлене обличчя було глибоко пооране, проте лише навколо бляклих, синіх очей шкіра виглядала зів’ялою. Сиве волосся було тонке, як у немовляти, й уже відступало від чола, вкритого плямами кольору печінки. Високий і згорблений, він видався Боббі схожим на Бориса Карлоффа з «Театру шоку», кіно, що показували на 11 каналі щоп’ятниці о двадцять третій тридцять. Під попліновим піджаком виднілася дешева робоча одіж, що, здавалося, була йому завелика. Взутий він був у стоптані туфлі з дубленої шкіри.

— Привіт, народ, — промовив він, посміхаючись ніби через силу. — Мене звуть Теодор Бротіґен. Я збираюся пожити тут деякий час.

Чоловік простяг мамі Боббі руку, вона її ледь торкнулася.

— Я Елізабет Ґарфілд, а це мій син Роберт. Прошу нас вибачити, містере Бреттіґен…

— Бротіґен, мем, але я волів би, щоб ви з сином кликали мене просто Тед.

— Добре. Знаєте, Роберт поспішає до школи, а я на роботу. Приємно було з вами познайомитися, містере Бреттіґен. Боббі, поквапся. Tempus fugit.

Вона рушила вниз у напрямку центру, а Боббі, значно повільнішою ходою, подався вгору схилом пагорба в бік Гарвіцької початкової школи, що розташовувалася на Ашер-авеню. Пройшовши цим маршрутом три чи чотири кроки, Боббі зупинився й озирнувся. Він відчував, що мати повелася з містером Бротіґеном нечемно, навіть зверхньо. У його невеличкому колі друзів зверхність вважалася найгіршою вадою. Керол ненавиділа задавак, як і Саллі-Джон. Містер Бротіґен, мабуть, уже пройшов половину доріжки, та якщо ні, Боббі хотілося йому всміхнутися. Нехай знає, що хоча б один член сім’ї Ґарфілд точно не задавака.

Мати Боббі теж зупинилася й обернулася назад. Не те, щоб їй хотілося ще раз глянути на містера Бротіґена, таке Боббі ніколи й на думку не спало б. Ні, вона озирнулася, щоб подивитися на сина. Вона знала, що Боббі обернеться ще раніше, ніж він сам. У цю мить Боббі відчув, як на його завжди веселу і світлу вдачу набігла темна хмарка. Мати інколи казала, що швидше у Флориді піде сніг, аніж Боббі вдасться задурити їй голову, і йому подумалося, що вона має рацію. Скільки ж треба мати років, щоб зуміти обдурити свою маму? Двадцять? Тридцять? Чи чекати, доки вона постаріє і її мозок трохи скидатиметься на курячий бульйон?

Містер Бротіґен і не думав рушати доріжкою. Він стояв біля тротуару, тримаючи в кожній руці по валізі, а третю затиснув під пахвою — паперові мішки він уже встиг перенести на газон номера 149 — зігнувшись під вагою ще дужче, ніж завжди. Він стояв якраз на півдорозі між ними, ніби пост дорожнього збору абощо.

Очі Ліз Ґарфілд, метнулися повз нього до очей сина. «Іди, — наказували вони. — Не кажи ні слова. Він новенький. Приблукав сюди звідкілясь або й взагалі нізвідки, позапихавши половину речей в торбинки для продуктів. Просто мовчи і йди своєю дорогою».

Та Боббі цього не зробив. Можливо, тому що на день народження замість велосипеда він отримав читацький квиток.

— Був радий з вами познайомитися, містере Бротіґен, — сказав Боббі. — Сподіваюся, вам тут сподобається. Бувайте.

— Гарного дня в школі, синку, — відповів містер Бротіґен, — Навчися багато нового. Твоя мати має рацію: tempus fugit.

Боббі зиркнув на матір, щоб побачити, чи його маленький бунт після цих, таких же маленьких, лестощів, має хоч якісь шанси на прощення. Проте мамині губи залишалися непоступливо стиснутими. Не промовивши ні слова, вона повернулась і пішла вниз пагорбом. Боббі теж попрямував геть, радіючи, що все ж поговорив із чужинцем, навіть якщо мама згодом змусить його за це поплатитися.

Дійшовши до будинку Керол Джербер, він дістав свій помаранчевий читацький квиток і заходився його роздивлятися. Звичайно ж, не двадцятишестидюймовий «Швін», але також зовсім непогано. Якщо чесно, взагалі чудово. Перед ним відкривався цілий світ нових книжок, які треба було дослідити, і це нічого, що читацький коштував якихось два чи три зелених. Хіба не кажуть, що головне не подарунок, а увага?

Ну, принаймні так каже його мама.

Боббі перевернув картку. Маминою твердою рукою на ній виведено:

«Всім, кого це стосується. Це читацький квиток мого сина. Я дозволяю йому брати по три книжки на тиждень з відділу для дорослих публічної бібліотеки Гарвіча».