— Звичайно. Але якщо буде якась халтурка чи щось таке, то я саме той, хто вам потрібен. Одразу вам кажу.

— Халтурка? Можливо, хоч я б це так не назвав.

Тед кістлявими руками обхопив свої ще кістлявіші коліна і задивився через газон на Броуд-стрит. Усе більше сутеніло. Настала улюблена пора Боббі. На автівках, що проїжджали повз, уже ввімкнулися задні фари, а десь на Ашер-авеню місіс Сіґсбі кликала своїх близнючок іти вечеряти. У цей час (а ще на світанку, коли він стояв у ванні над унітазом і пісяв, а крізь вузеньке вікно в його напіврозплющені очі падало сонячне світло) Боббі почувався, ніби сон у чиїйсь голові.

— Де ви жили, перш ніж переїхали сюди, містере… Теде?

— У місці, не такому гарному, як це, — промовив Тед, — далеко не такому гарному. А скільки ви вже тут живете, Боббі?

— Відколи себе пам’ятаю. Відколи помер мій тато. Мені тоді було три.

— І ти знаєш усіх на цій вулиці? Принаймні в цьому кварталі?

— Та майже всіх.

— І якби тут був хтось чужий? Приходько, незнайоме обличчя. Ти б помітив?

Боббі посміхнувся і кивнув.

— Ага. Думаю, помітив би.

Боббі чекав, що буде далі. Йому стало цікаво. Та продовження, очевидно, не планувалося.

Тед повільно й обережно підвівся. Коли він, скривившись, обхопив спину руками і потягнувся, Боббі почув, як у ній хруснули кісточки.

— Ходімо, — сказав Тед, — стає прохолодно. Я піднімуся разом з тобою. Твій ключ чи мій?

Боббі посміхнувся.

— Може, краще випробуєте свій? Не хочете?

Тед (ставало все легше думати про нього, як про Теда) витяг з кишені кільце з ключами. На ньому було тільки два ключі: від масивних вхідних дверей і від кімнати. Вони були нові й блискучі, кольору розбійницького золота. Ключі ж Боббі потьмяніли і подряпалися.

«Скільки ж Тедові років? — знову подумав Боббі. — Десь шістдесят, не менше. Шістдесятирічний чоловік тільки з двома ключами в кишені? Дивно».

Тед відчинив двері й вони увійшли у великий темний хол, у якому стояла підставка для парасоль і висіла стара картина з Льюїсом і Кларком, що споглядають американський захід. Боббі підійшов до дверей квартири Ґарфілдів, а Тед рушив до сходів. Він на мить зупинився, спершись рукою на поруччя.

— У книжці Сімака чудовий сюжет, — промовив він, — а стиль не дуже. Я не кажу, що він поганий, але повір мені, бувають і кращі.