Але не сьогодні. Він відвернувся і пішов геть, і земля анітрохи не здригалася. Він дивився в землю, щоб не дивитись нікому в обличчя.

Хтось засміявся в дівчачому гурті — високий, насмішкуватий звук, що з жорстокою ясністю далеко рознісся в ранковому повітрі.

Він не підвів очей, щоб побачити, хто з нього сміється.

11:15 ранку.

Міське сміттєзвалище Єрусалимового Лігва колись було звичайним старим гравійним кар’єром, допоки у 1945 році його не виснажили, докопавшись до глини. Містилося воно наприкінці відгалуження, яке вело туди від Бернс-роуд за дві милі після цвинтаря Злагідний Пагорб.

Звіддалік Даду Роджерсу було чутно буркотіння і кашель газонокосарки Майка Раєрсона. Але невдовзі ці звуки буде притлумлено тріскотінням полум’я.

Дад служив доглядачем звалища з 1956-го і його щорічне перепризначення на міських зборах було одностайно схвалюваною буденною справою. Він і жив при звалищі в акуратній, критій толем халабуді з табличкою «Доглядач Звалища» на косо навішених дверях. Три роки тому він випросив собі у виборних просто космічний обігрівач і полишив свою квартиру в місті назавжди.

Був він горбанем з курйозно схиленою набакир головою, яка надавала йому такого вигляду, ніби Бог наостанок його роздратовано смикнув, перш ніж дозволити Даду з’явитися в цей світ. Руки у нього, які по-мавпячому звисали ледве не до колін, були дивовижно сильними. Знадобилося четверо чоловіків, щоб завантажити до панельного фургона старий підлоговий сейф, коли його вивозили сюди з реманентної крамниці, де завели собі новий, стінний. Коли сейф там поклали до фургона, машина помітно присіла на колесах. Але Дад Роджерс витяг його самотужки — жили на шиї здуті, вени на лобі випнуті, а передпліччя й біцепси, як сині троси. Він самотужки перекинув той сейф через східний край.

Дад любив своє звалище. Він любив ганяти дітей, які приходили сюди трощити пляшки, і любив спрямовувати машини зі сміттям до тих місць, де його належало скидати цього дня. Він любив перебирати тутешній непотріб, що було його привілеєм як доглядача. Він гадав, що з нього глузують, коли він ходить по горах сміття в своїх бахилах і шкуратяних рукавицях, з пістолетом у кобурі, з мішком через плече і кишеньковим ножем у руці. Нехай собі глузують. Тут траплявся в електричних шнурах мідний дріт, а інколи цілі мотори з неторкнутою в них мідною обвиткою, а в Портленді за мідь давали добру ціну. Тут були старі письмові столи, і стільці, і дивани, різні речі, які можна було лагодити і продавати торговцям антикваріатом на шосе №1. Дад обшахраював тих дилерів, а дилери обшахраювали літніх туристів, ну хіба не чудово, що ось таким от чином крутиться і крутиться цей світ. Якось два роки тому він знайшов ліжко з шишечками, тріснуте, з розваленою рамою, і продав його за дві сотні баксів одному гомосеку з Веллза[61]. І гомик був в екстазі від новоанглійської автентичності того ліжка, не знаючи, як ретельно Дад стирав наждачним папером клеймо «Зроблено у Ґранд-Репідсі» на задньому боці узголів’я[62].

У дальнім кінці звалища були старі машини — «бюїки», «форди», «шеві» і всякі-різні, і Боже мій, яких тільки деталей не залишали люди в своїх автівках, коли їх позбавлялися. Найкраще — це радіатори, але добротний чотирикамерний карбюратор тягнув на сім доларів, після того як його вимочити в бензині. Не кажучи вже про вентиляторні паски, кришки трамблерів, лобове скло, керма та підлогові килимки.

Так, звалище було чудовим місцем. Звалище було Діснейлендом і Шанґрі-Ла, два в одному заразом. Але навіть не гроші, заховані в чорній коробці, закопаній у землю під його м’яким кріслом, були тут найкращою принадою.

Найкращим тут були вогнища — і пацюки.

Дад випалював частини свого звалища по неділях і середах зранку, і ввечері — по понеділках і п’ятницях. Вечірні вогнища були найгарнішими. Він любив те сутінкове, трояндове жевріння, що розквітало з зелених пластикових пакетів та усіх тих газет і коробок. Але ранкові вогнища були кращими через пацюків.

Зараз, сидячи в своєму м’якому кріслі і дивлячись, як вогонь займається і починає гнати в повітря масний чорний дим, відганяючи вище до неба чайок, Дад розслаблено тримав у руці свій влучний пістолет .22 калібру і чекав, коли полізуть пацюки.

Коли вони вилазили, то вилазили батальйонами. Великі, брудно-сірі, рожевоокі. Дрібні блохи та кліщі вистрибували на їхніх шкурах. Їхні хвости тягнулись за ними, наче товсті рожеві дроти.

Дад любив стріляти пацюків.

— Даде, ти купуєш таку тьму-тьмущу набоїв, — казав у реманентній крамниці своїм соковитим голосом Джордж Міддлер, підсовуючи йому по прилавку коробки «ремінгтонів». — Це місто платить за їх?

То був старий жарт. Кілька років тому Дад подав замовлення на придбання двох тисяч набоїв .22 калібру з експансивними кулями, але Білл Нортон сердито вигнав його геть.

— Еге ж, — зазвичай відказував Дад. — Ти сам знаєш, Джордже, що це чисто служіння громаді.

Осьо. Цей великий, жирний, з калічною задньою лапою, це Джордж Міддлер. Несе щось у зубах, схоже на розідраний шматок курячої печінки.