І оттакої, майже через шістнадцять років після того, як усе те трапилось, він найманий доморядник-рукоблуд у жінки, яку колись вкладав у ліжко — жінки, яку він досі вважає збіса привабливою.
Вдова налетіла на нього, як той кондор, щойно він увійшов до сонячної кухні.
— Слухай, Пронозо, ти не міг би навоскувати вхідні перила після того, як поснідаєш? Маєш час?
Вони обоє зберігали лагідну видимість того, що він все це робить з власної ласки, а не як плату за свою кімнату нагорі, яка коштує чотирнадцять доларів за тиждень.
— Звісно, зроблю, Єво.
— І той килим у передній кімнаті…
— …треба перевернути. Йо, я пам’ятаю.
— Як твоя голова цього ранку?
Вона поставила запитання діловим тоном, не дозволяючи жодному співчуттю ввійти в її голос… але Проноза відчув його присутність під сподом.
— Голова в порядку, — відповів він ображено, ставлячи скип’ятити воду для вівсяних пластівців.
— Тебе допізна не було, тому я й спитала.
— Отримала якийсь рапорт на мене, чи не так?
Він з гумором накивнув їй бровою і з задоволенням побачив, що вона досі може зашарітися як школярочка, хоча всі колишні забави вони облишили майже дев’ять років тому.
— Та ну тебе, Еде…
Вона була єдиною, хто досі звав його так. Для всіх інших у Лігві він був просто Пронозою. Та й нехай, з цим усе гаразд. Хай собі звуть його як тільки їм забажається. Це прізвисько прилипло до нього, і то цілком заслужено.
— Не переймайся, — буркнув він. — Я на ліву ногу з ліжка встав.
— Випав з нього, судячи зі звуку.
Вона промовила це жвавіше, ніж мала намір, але Проноза лише гмикнув. Він заварив і з’їв свою ненависну вівсянку, потім узяв бляшанку меблевого воску та ганчірки і не озирнувся.
Нагорі не вгавало цюк-цюк друкарської машинки того парубка. Вінні Апшо, котрий також жив там у кімнаті навпроти, казав, що той кожного ранку починає о дев’ятій, продовжує до полудня, знов починає о третій, продовжує до шостої, знов починає о дев’ятій і так не вгаває аж до півночі. Проноза не міг уявити, щоб хтось мав стільки слів у своїй голові.
Та все ж таки він здавався доволі приємним типом і, може, якогось вечора «У Делла» роздобриться на не одне пиво. Він чув, що більшість отаких письменників п’ють, як коні.