Ларрі занадто довго працював у цьому бізнесі, щоби його обличчя виказало почуття громового приголом­шення.

— Невже насправді?

— Так. Мене звуть Стрейкер. Річард Троккет Стрейкер. Усі папери будуть на моє ім’я.

— Дуже добре, — сказав Ларрі.

Цей чоловік мав серйозні наміри, хоча б це здавалося достатньо ясним.

— Обумовлена ціна на Дім Марстена чотирнадцять тисяч, хоча, я думаю, моїх клієнтів можна переконати погодитися на трохи меншу. А щодо тієї старої самопральні…

— Це не обговорюється. Мені доручено заплатити один долар.

— Один?..

Ларрі подався головою вперед, як то робить людина, коли щось неясно дочула.

— Так. Прошу вашої уваги.

Його довгі пальці розстібнули замки на дипломаті, розкрили його і дістали звідти блакитну прозору течку з кількома вкладеними до неї паперами.

Ларрі Кроккет дивився на нього, безрадісний.

— Прочитайте, будь ласка. Це зекономить час.

Ларрі великим пальцем відкинув пластикову обкладинку теки і поглянув на перший аркуш із виразом людини, яка цяцькається з дурнем. Якусь мить його очі навмання перебігали зліва направо, а потім їх щось там вчепило.

Стрейкер тонко усміхнувся. Він поліз рукою собі під піджак, дістав плаский золотий портсигар і вибрав сигарету. Розім’яв її, а потім підкурив від дерев’яного сірника. Міцний аромат суміші турецьких тютюнів заповнив офіс, і вентилятор розганяв його по всьому приміщенню.

Наступні десять хвилин в офісі панувала тиша, порушувана лише гудінням вентилятора та приглушеними звуками машин, що проїжджали вулицею. Стрейкер докурив свою сигарету до огризка, задавив жевріючий попіл пальцями і закурив наступну.

Ларрі підвів очі вгору, обличчя мав бліде, шоковане.

— Це якийсь жарт. Хто вас на це напоумив? Джон Келлі?

— Я не знаю жодного Джона Келлі. Я не жартую.

— Ці папери… акт про відмову від претензій… аудит земельної ділянки… Боже мій, чоловіче, хіба ви не розумієте, що цей шматок землі коштує півтора мільйона доларів?