- Де вас знову носить? Через вас, шибеники, не вспіємо завчасу й знову у хвості ярмарку стирчатимемо. Доведеться, мабуть, до тебе, Васильку, застосувати метод Миколиного батька.

 Миколка густо почервонів, а Василько, не звернувши на батькові слова й найменшої уваги,  із розгону гепнувся на нав’юченого воза. Фіра, поскрипуючи колесами вирушила до міста. До райцентру було кілометрів п’ятнадцять. Коник рівно поцокував кованими копитами по бруківці, а хлопці мружилися на возі від променів ранкового сонця й лише інколи перешіптувалися.

- Тату, - перервав мовчанку Василько, - скажіть, американські долари в нас вільно ходять на базарі?

- Вільно, то вони ходять, грець би їх забрав; та в декого їх стільки, що він уже не ходить, а прямо по людських прилавках їздить, а дехто продає морквину й першу ягідку, навіть сам не скуштувавши, щоб хоч якось прожити й тих доларів  в очі не бачив.

- Я питаю, чи можна за долари в нас щось купити?

- Та, міняйли там на кожному кроці. Я б тих спекулянтів усіх до буцегарні засадив і хай там один з одним міняються. А чого це вас американські гроші цікавлять, що скарб знайшли, чи банк пограбувати захотіли? Скажіть де той банк, то й я вам підсоблю. От лобуряки, гангстери  із Лопухівки. Ги-ги-ги! – Васильків батько любив покепкувати із хлопців, тому не проминав жодної можливості, щоб вщипнути дошкульним слівцем. Він весело підморгнув друзям, піднявся на сидінні й прикрикнув на гнідого:

- Но, зараза лінива! Так і до обіду не доїдемо, а там усі банки позакривають і грабувати буде нікого.

  Хлопці піддалися веселому настрою й вся подальша дорога не видавалася їм такою нудною. Коник біг підтюпцем і так за веселими розмовами вони й не зогледілися, як в’їхали в місто. Ярмарок зустрів прибулих шумом і лементом. Кругом стояли палатки, вози, прилавки, дехто розмістив крам, прямо, на землі. Усі торгувалися, сперечалися, зазивали, вихваляли свій товар, у кожного продавця - він був найкращий.

 Васильків батько прилаштувався в ряд і хлопці почали жваво розважувати картоплю. Капусту брали гірше, та вже до полудня віз був, майже, порожній.

- Тату, ми з Миколкою тут трохи походимо, мо’, що купимо.

- Ідіть, ви славно попрацювали! Та ненадовго, а я ще моркву, що залишилася, продаватиму.

 Хлопці зіскочили із воза, минули ряди сільських торгівців і перейшовши на другий бік вулиці, опинилися серед торгових палаток. Тут серед різного китайського і турецького краму, яким були забиті всі ті торгові місця, друзі відшукали ларьок із мисливським спорядженням. Смуглий, певне не тутешній торговець, підозріло косував на підлітків, що завернули в його лавку.

- Хлопці, а гроші у вас єсть? – намагався говорити українською продавець, заступаючи їм шлях до крамниці.

- Так, є! Покажіть нам морський бінокль! – Василько вдавав із себе справжнього багатія, він схрестив на грудях руки, вперся ліктем в стіну й виплюнув на підлогу жуйку, яку тільки-но купив і навіть як слід не розсмакував.

- Ето дуже дорогой, може, краще отого посмотрі.

- Ні, ми хотіли б, отой і пневматичну рушницю, - додав Миколка, показуючи рукою на вподобаний товар.

- О, хлопци, ви такий богатий? Покажи денги! – роздратовано витріщився торгаш.

 Василько порився в кишенях і дістав пригоршню зім’ятих стодоларових купюр.

- Ось дивіться!

 Азіат, остовпіло витріщився на гроші, щоб не сісти, він обіперся на прилавок. Гроші були справжні. Він простягнув хлопцям рушницю, а сам заходився розгладжувати пом’яті купюри. У кутку на доларах, біля самого американського президента, була якась мітка – синім фломастером намальований трикутник із колом посередині. Чорнявий продавець розгорнув ще декілька банкнот, на кожній із них був такий же знак.