Монастир святого Стефана тільки недавно передали релігійній громаді. До того тут намагалися зробити склад мінеральних добрив - та люди не дали; намагались зруйнувати бульдозерами - та жінки лягали під трактори, тоді влада закрила культову споруду, як аварійну. І так, будівлю без догляду, потихеньку руйнували дощі та морози, хоча споруда була зачислена, як історична пам’ятка. Тільки недавно сюди повернулися монахи. Вони за свої кошти й кошти прихожан почали відбудову.
Монастир стояв у мальовничому місці, на острові, який омивала єдина в цій місцині ріка, що впадала в Піщане озеро. Літом річка дуже міліла й тільки під час сильних дощів тут бурлила вода.
- Кретине, не знімай галасу! Не привертай до себе зайвої уваги! З ким я працюю? – Струшував пилюку із лисини розсерджений Адмірал, він спробував заховатися за дошки, що лежали під стіною. Але їх уже помітили й до них направлявся не високий, худорлявий монах.- Брати мої, ви щось тут загубили?
- Ми, тут … - розкрив рота, для виправдань Зуб. Він присів за дошками, щоб заховати свій непристойний наряд.
- Ми бігли за інструментом. Ми будівельники. – Зметикував на ходу Адмірал.
- Тоді поспішайте, ваш автобус стоїть он там за келіями і, за п’ять хвилин, від’їжджає до міста. Та ви такі вимазані, може помиєтесь і перевдягнетеся. Одіж на вас геть продерлася. – Монах глянув на незвичне вбрання здоровила.
- Ми б залюбки, та, боюсь, не встигнемо. – Адмірал із нетерпінням поглянув у бік, де стояв автобус. Надоїдливий чернець починав його нервувати.
- Я попрошу, шофера зачекати, а ви сходіть у вагончик перевдягніться.
Чернець попрямував до автобуса, а громили гайнули в роздягалку. Перебравши покинутий будівельниками спецодяг, Адмірал вибрав собі по розміру. Із Зубом було трохи складніше – на нього нічого не налазило.
- Тобі й так добре, - урешті, констатував Адмірал, коли здоровань насилу вліз у тісні штани і, порившись в кишенях залишених робітниками курток, вийшов на вулицю до автобуса.
- Дивись, Петре, а це, ніби, новенькі! Я їх не бачив раніше на будівництві. І роба на одному, схожа на твою, - звернувся один із робітників до свого товариша, побачивши перевдягнених харцизяк, що боязко заходили до автобуса.
- Може й новенькі. Тут на будові стільки за день народу проходить. Ми повинні до свята Покрови реставрувати цей монастир, тому й залучаємо всіх. Поїхали! – скомандував бригадир будівельників. Автобус випустив хмару диму й, підскакуючи на вибоїнах, повіз бригаду реставраторів до міста, а з ними й наших мисливців за скарбами.
Розділ 12. Гангстери із Лопухівки
Гнідий жеребець стояв запряжений біля порогу будинку й нетерпляче гріб копитом суху землю. Васильків батько вантажив на віз мішки з молодою картоплею й ранньою капустою - весь цей крам готувався на ярмарок. Збиралися вдосвіта, щоб завчасно вспіти до райцентру. Василько зголосився допомогти батьку за умови, що той візьме із собою й Миколку.
- Згода! Тільки, хай той шалапут своїх попередить, а то знову в розшук подадуть.
Хлопці вже давно все погодили й поки батько лаштував поклажу на віз, гайнули до своєї сховки.
- Давай долари обміняємо й купимо собі мобілку, - запропонував Миколка.
- Дуже мудро, і кому ж ми будемо телефонувати, коли одну на двох? Я от бачив, у Березівці, на ярмарку, в кіоску «тягову » пневматичну рушницю й справжній військовий бінокль.
- Гвинтівка, це клас! – погодився Миколка.
Друзі дістали заховані в дуплі гроші й швиденько повернулися назад. Вдома усе вже було готове на ярмарок і Васильків батько нетерпляче поправляв шлею на гриві у коня.