Продефілювали Катерининською, перетнули Ланжеронівську і провулком Чайковського дісталися Думської площі. Постояли біля зачинених дверей знаменитого Театру опери й балету…

Так і не знайшовши гідного уваги закладу, Приморським бульваром дісталися до знаменитих Потьомкінських сходів. А коли, влаштувавшись на знаменитому каналізаційному люкові, Микола став фотографувати своїх супутниць на тлі схожого на фалос бронзового сувою в руці засновника Одеси Дюка Де Ришельє, до жінок підкрався якийсь дрібненький песик і, задерши ногу, помочився на Лідині штани.

Помітивши, яку шкоду зробив його менший брат, старенький одесит на тремтячих ногах причимчикував до жінок і зі словами: «Мадам, я дико вибачаюсь за його невихованість!» — нагнувся, щоб поцілувати Лідину руку.

— Пусте, — ніби нічого не трапилося, відповіла та.

Микола, для якого Одеса була містом татової студентської юності, адже той перед війною закінчив місцевий учительський інститут, а ще містом, у якому в Миколиній уяві й досі жили герої одеських оповідань Ісака Бабеля, хотів було розпитати старенького, як потрапити, наприклад, до знаменитого Другого єврейського кладовища. Але якийсь бісик сіпнув його за язика.

— Скажіть, це у вас кокер чи, може, спанієль, — почув він власний голос.

— Такі да, — мовив дідусь. — А ви цікавитесь собаками?

— Щоб так да, то ні, — відказав Микола й нарешті запитав перше, що спало на думку:

— Ви не підкажете, як потрапити на Госпітальну вулицю?

— А ви шьо, шпійон? — продовжував приколюватись древній одесит.

— Та побійтеся Бога, ні!

— Тоді шьо ви мені морочите голову паролями?

— Якими ще паролями? — здивувався Микола. — Мені просто хочеться краєм ока глянути, де був постоялий двір Любки Козак, — пояснив він.

— Завєдєніє мадам Шнейвейс почило в Бозі. Не пізніше, як позаторік будинок зруйнували, — зі смутком у голосі мовив таки справжній одесит.

— А, може, вцілів будинок Менделя Крика на Софіївській, 17? — не здавався Микола.

— Шьоб я так жив, як ви мене не дурите! — вигукнув респондент. — Вам шьо, цікаво поприколюватись?

— Перестаньте мати мене за приколіста, — підлаштовуючись під співрозмовника, мовив Микола. — Я вперше стою ногами на священній одеській землі.

— А звідки ж наш прононс? — допитувався одесит.

— Ви гадаєте, шьо дядю Ізю читають тільки в Одесі? — далі кривлявся Микола. — Та його знають напам’ять не лише Жмеринка і Вапнярка, а й провінційний Гайсин.

— Ви з самого Гайсина?