— Обласне державне телебачення чи Луганське кабельне? — тоном знавця, запитав Микола.
— Кабельнноє. А ви откуда знаєтє нашу тєлєкомпанію? — здивувалась жінка.
— Бо ваш генеральний директор мій приятель. Давайте знайомитись. Микола.
— Олена, — мовила вона чистою українською. — А це Олексій, мій оператор.
Коли прибули в аеропорт, там уже зібралося чимало журналістів. Серед них Микола упізнав кількох знайомих. Зокрема, заступника головного редактора парламентської газети Ігоря Марченка та редактора загальнодержавного телебачення Івана Протяга. А ще — колишнього військового журналіста, а нині завідувача рекламним відділом столичної телекомпанії Василя Штопора з дружиною.
Уздрівши серед майбутніх попутників подружжя Штопорів, Микола з усією невідворотністю зрозумів, що про відпочинок без неприємних пригод можна забути із самого початку.
Це подружжя варте окремої розповіді. Високий, статний, по-військовому підтягнутий, напрочуд терпеливий чолов’яга років п’ятдесяти п’яти і його половина — удвічі нижча і ширша за свого чоловіка. Коротконога, з товстезною шиєю, що, звужуючись догори, переходила у маленьку голівку, Лариса нагадувала грудку пластиліну, з якої аніматор так і не доліпив мультяшного героя. Напевне, кравці навіть у юності не могли відшукати її талію. А тепер і поготів. Особливо ззаду Лариса дуже нагадувала симпатягу вовка із мультфільму «Жив-був пес», після його частування на сільському весіллі.
Власне, Василь Штопор був людиною щирою і компанійською. Він завше радий був допомогти товаришеві. А ще — з українською щедрістю пригощав усіх, ніколи не чекаючи, поки заплатить хтось інший. Що ж до його дружини Лариси, то вона була повним антиподом своєму чоловікові. Пані Штопор до нестями любила гроші й чорною ненавистю ненавиділа усіх тих, з ким була вимушена ділитись. А ще Лариса страшенно любила командувати своїм чоловіком. А заразом і всіма, хто потрапить у поле її зору. І робила це так наполегливо, що чоловікам було невтямки: звідки у такому куценькому тілі стільки жовчі і злості?
Якось Миколі довелося на власній шкурі відчути командирські замашки Штопорової половини. Було це перед останніми парламентськими виборами, які проводилися не тільки за партійними списками, а й у мажоритарних округах.
Свого часу народним депутатом України у одному з округів Кіровоградщини був обраний Миколин однокурсник, безкомпромісний телепубліцист Вадим Бойко. Він першим серед українських журналістів наклав головою через свою принциповість. Колеги-журналісти й народні депутати встановили у містечку Світловодську, де Вадим виріс, бронзову меморіальну дошку. Але невдовзі мисливці за кольоровими металами поцупили її й здали на металобрухт. Тож Вадимів тезка Віктор Бойко, який балотувався у цьому ж окрузі двома скликаннями пізніше, замовив нову дошку. На цей раз гранітну.
На відкриття цього пам’ятного знака на Вадимову батьківщину вирушила група столичних журналістів. Здебільшого ті, хто знав його особисто і працював з Вадимом. У тій делегації, серед інших, виявилося й подружжя Штопорів.
Невідомо, якими дорогами блудив водій їхнього мікроавтобуса, але кияни прибули у Світловодськ на три години пізніше, ніж було заплановано. Тож із таким самим запізненням почалася церемонія відкриття дошки, потім — покладання квітів на Вадимову могилу, зрештою, поминальний обід. І увесь час разом з офіційними особами журналістів супроводжував сімдесятилітній Вадимів батько.
Коли завершувалася тризна, він запросив усіх присутніх до себе додому, віддати Вадимові данину пам’яті у колі рідних і друзів.
І тут стала в позу Лариса Штопор:
— Більше ніяких п’янок! — заявила вона. — Негайно їдемо на Київ!
Микола, якого кандидат у депутати призначив старшим групи, осмикнув зарозумілу колежанку.
— Не терпиться додому? — запитав він. — Хочеш нагадити в душу Вадимовій родині? Тоді забирай чоловіка і з Богом, Парасю, як люди трапляються! Автобуси й маршрутки до Києва курсують майже цілодобово. До автостанції довеземо, а далі — вітру в нижчеспиння!
Штопориха ніби здалася. Але вже після першої чарки, випитої на поминальному вечорі, знову розкерувалася. Довелося просити ні в чому не винного Василя, щоб той якось вгамував свою половину.
Після тієї поїздки, Києвом дуже довго ширились легенди. Мовляв, спокусившись на дармову випивку, Микола змусив усю групу пиячити у бідних Вадимових батьків майже до ранку. А потім дорогою додому у всіх на очах мало не зґвалтував якусь молоденьку журналісточку. Ласі до всіляких скандалів кумасі переповідали і ще багато всіляких пікантних подробиць від Лариси Штопор, які тільки здатний виродити багатий на божевільну уяву хворий жіночий мозок.
Що менше часу залишалося до відльоту, то більше й більше народу збиралося в аеропорту. Нарешті з’явився і сам Шкурланд. Вірніше, не сам, а у супроводі молоденької чорнявки з великою симпатичною родимкою на правій щоці. Тримаючи свого кумира під руку, це юне лупате диво заглядало йому до рота з таким обожненням, що тільки сліпий міг не помітити їхньої близькості.