Літак мені, літак!

Місто Леоніда Утьосова і Віри Інбер, Юрія Олеші і Саші Чорного, Валентина Катаєва і Едуарда Багрицького, Іллі Ільфа і Євгена Петрова, Аркадія Аверченка і Олександра Вертинського, Костянтина Паустовського і Михайла Жванецького, нарешті самого Ісака Бабеля, ховало від наших подорожніх усі свої принади під облупленою штукатуркою колись шикарних архітектурних шедеврів. Минулі покоління одеситів перетворили ті шедеври спочатку на звичайнісінькі комуналки, а пізніше на ізольовані помешкання, які, принаймні з фасадів, були занедбані до неможливості. Тож, потинявшись серед цієї сірятини, наші подорожні подалися в аеропорт. Хоч, правду кажучи, даремно поспішали. Адже до початку реєстрації на їхній рейс було ще далеко, як до неба рачки.

На жаль, у вокзалі Одеського аеропорту працювала лише єдина поганенька забігайлівка, де можна випити бурди, що віддалено нагадує каву. А про те, щоб ситно і смачно пообідати, нічого було й мріяти. Тож, залишивши жінок стерегти речі, Микола сів на маршрутку й подався до найближчого торгового центру за продуктами. Поки він купував ковбасу та інші наїдки, Зоя знову почала відкривати перед Лідою стамбульські секрети.

— Уявляєш? — говорила вона, — уже в часи Роксолани у турків була дуже сильно розвинута цивілізація. У гаремі, куди ми ходили на екскурсію, у ті часи були холодний і гарячий водогони і навіть каналізація. В туалетних кімнатах стояли унітази. Точнісінько такі, як тепер. Тільки не керамічні, а металеві. Ну, знаєш, як у спальних вагонах на залізниці. Дружини і наложниці султана приймали ванну і душ, коли забажають, не виходячи за межі гарему.

— А що ще цікавого ви бачили? — допитувалася Ліда.

— Коли чесно, — вела далі Зоя, — у древньому Константинополі, який з часів Османської імперії називається Стамбулом, стільки історичних пам’яток, що не тільки за один день, а й за кілька місяців усі не обійдеш. Нас спочатку повезли у меморіальний комплекс Сулейманія. Там розташовані мавзолеї нашої Роксолани і її чоловіка, Сулеймана. До речі, саме тут, у її мавзолеї, я вперше зустріла напис, де сказано, що Роксолана була українкою. Уявляєш, незадовго до того купила книжку «Великие женщины России». То там серед кількох десятків знаменитих українок Роксолана теж названа росіянкою з Рогатина.

— Та бог з ними, з росіянами! — мовила Ліда. — Вони не те, що усіх відомих світові жінок, а навіть пріоритети у найбільших відкриттях цивілізації приписують собі. Ви краще розповідайте, про Стамбул.

— Наступна адреса, куди нас повезли, — мечеть Ахмедіє. Уявляєш, до чого у мусульман все продумано?! Чоловікам виділено місця для моління попереду, а жінкам — позаду. Це, щоб ми своїми красивими формами не відволікали чоловічу увагу від спілкування з Аллахом. Кожен справжній правовірний мусульманин повинен шість разів на добу сходити у мечеть. Зараз, правда, правила стали м’якшими і можна молитися будь-де, навіть на робочому місці. А в давнину, тяжко уявити, коли ті турки працювали.

Потім ми поїхали у меморіальний комплекс Айя-Софія. При Роксолані це був православний собор. Пізніше його перетворили на мечеть. Але ще й зараз там збереглися прекрасні фрески на біблійні сюжети. Взагалі, у Туреччині до релігійних святинь усіх культур і народів ставляться з особливим трепетом. Усе, що тільки має якусь історичну чи культурну цінність, поставлено на облік. Скрізь платний вхід. І вартість квитка немаленька — 10 доларів. Але ті гроші йдуть не в кишені всіляких лихварів від політики й культури, а на збереження пам’яток.

У Стамбулі усім туристам показують ще один дуже цікавий об’єкт — підземне водосховище Еребатан. В старовину воно не раз рятувало жителів Константинополя під час ворожої облоги міста. Там вода століттями зберігається кришталево чистою. А індикатором її чистоти служать риби, яких тут дуже багато. Коли будували це водосховище, як матеріал для кам’яних колон, на яких тримається склепіння, використали деталі колон якихось помпезних споруд стародавньої Греції. Там навіть є два кам’яні блоки, на яких вирізьблені голови Горгони Медузи…

Тим часом, скупившись у найближчому супермаркеті, Микола повертався в аеропорт. У салоні маршрутного таксі його увагу привернув хлопчина, який тримав на плечі штатив відеокамери. Поруч із ним стояла досить симпатична молода жінка.

— Ви з якої компанії? — запитав він, привітавшись.

— Я говорю по-русскі, — відповіла колежанка хлопця зі штативом.

— Так і я ж, ніби, не турецькою запитую, — відказав Микола.

— Ізвінітє, я задумалась і сразу нє поняла, — вибачилась вона. — Ми із Луганска.