— Нікуди ви не поїдете у такий складний час! — репетував він. — Я не дозволю через якісь там жіночі примхи зірвати дочасні вибори столичного мера!
— Тоді, — кажу йому, — вам доведеться шукати нового головного редактора. Я ж вас ще два місяці тому попереджала, що у квітні поїду у відпустку. І не моя вина, що комусь замандюрилось саме зараз обирати міську владу!
— Та ви увійдіть у становище, — благав він. — Проведемо вибори, а потім можете хоч цілі два місяці відпочивати.
— Так, ніби я не пам’ятаю, що ви зробили з нами після торішніх парламентських виборів! — кажу йому. — Тоді ви на півроку прикрили газету, не виплативши людям ні відпускних, ані жодної компенсації. І тепер вчините не краще. А зараз моя особиста доля вирішується. І ця поїздка для мене навіть важливіша, ніж для вас посада президента.
— Я трималася, як свого часу на допитах Зоя Космодем’янська, — продовжувала вона. — І, вірите? Подіяло. Дурилов змінив тон. Почав благати відмовитись від поїздки. А потім, нікуди діватись, здався остаточно. Він же не зовсім дурний. Розуміє, що напередодні виборів кваліфіковані журналісти, та ще й із досвідом редакторської та партійної роботи, на дорозі не валяються.
— Навіть не віриться, що менше ніж за добу я зустріну Сашу, — мрійливо говорила вона Ліді після невеликої паузи. — Я тебе із ним обов’язково познайомлю. Це такий мужчина, які зустрічаються один раз за все життя. І то не кожній жінці.
Зоя жила передчуттям зустрічі з організатором прес-туру Олександром Шкурландом, із яким минулої осені подорожувала кораблем у Стамбул. Про ту подорож вона зберегла найприємніші спогади. Тож коли під час вечері спиртне розв’язало язики, стала захоплено розповідати про непрості й ризиковані мандри.
— Пам’ятаєте, що діялося на Чорному й Азовському морях у середині листопада? — запитально-ствердно говорила Зоя. — Випуски новин на радіо й телебаченні нагадували тоді оперативні повідомлення із фронтів: у Чорному та Азовському морях небаченої сили шторм… У Керченській протоці тоне танкер… Зазнали катастрофи й сіли на мілину два російські судна… Затонули два кораблі з вантажем металу, грецькі й турецькі суховантажі, дві баржі та морський плавучий кран… Кораблі не витримують вітру, що досягає тридцяти метрів на секунду, і хвиль заввишки 4–5 метрів… Розламався танкер з мазутом… Азовському морю загрожує екологічна катастрофа…
— Останнє повідомлення надійшло у ніч з одинадцятого на дванадцяте листопада, — з героїчним пафосом у голосі, так, ніби заново переживала ту романтичну пригоду, розповідала Зоя. — Саме тоді, коли ми добиралися поїздом до Одеси. А наступного дня по обіді на теплоході «Пальміра» наша група вирушала в круїз за маршрутом Одеса-Стамбул-Одеса. Звичайно, ми ризикували. Але хто б не ризикнув, коли випадає така нагода? Та ще й уперше в житті. Більш розважливі, правда, залишилися вдома. А їхнє місце зайняли 36 таких відчайдухів, як я.
— У призначений час, — вела вона далі, — автобус висадив нас на морвокзалі, біля пам’ятника маленькому Боделанчику. Так лагідно називають цю бронзову скульптуру пухленького немовляти справжні одесити. По провінційному неспішно відбувалися процедури реєстрації, митного контролю та розселення по каютах. Вже давно пробила година відправлення, давно прийняли трап і подали буксир, а «Пальміра» усе ще не спішила виходити в море. Так, ніби не хотіла прощатися із затишним рідним причалом. Лише на зворотному шляху під час прес-конференції, яку влаштував капітан «Пальміри», ми довідалися, що причиною тієї затримки був шторм, який розгулявся на шляху нашого корабля. Капітан навмисне затримав вихід у море, перечікуючи, поки вгамується стихія. А потім майже всю дорогу до Стамбула ми йшли на хвості у шторму.
— А сильно хитало? — допитувалася Ліда, яка з дитинства любила слухати всілякі цікаві оповідки. Особливо, коли своїми спогадами ділилися учасники тих подій.
— Як на новачків, то навіть добряче, — по-геройськи надимала словесні щоки Зоя. — У танцювальному салоні, де ми нудьгували увечері, пари навіть заточувалися під час танців. І ось саме тоді, коли я вже подумувала, чи не податися спати, з’явився ВІН, керівник прес-туру Олександр Шкурланд. Уявляєш, високий під два метри мужчина з тілом тренованого атлета. Підтягнутий, без жодного натяку на пузо.
Микола, якому були не дуже цікавими розмови про будь-якого іншого чоловіка, крім нього самого, вийшов у тамбур провітритися. Тим часом у купе, осідлавши Пегаса, Зоя продовжувала:
— Він підійшов до нашого з Валентиною (це моя сусідка по каюті. — Я тебе з нею обов’язково познайомлю)… Так от Саша підійшов до нашого столика й елегантним жестом, на який не здатні сучасні мужики, запросив на танець. Грали вальс. І ми кружляли в ньому, ніби на старовинному балу. Потім були танго і ще якісь сучасні ритми. А коли від танців, випитого спиртного й особливо від його присутності почала іти обертом голова, Саша шепнув мені:
— Зою, ви ще не кохалися у шторм? — І те запитання було таким природнім, що я навіть не образилася. Лише сказала:
— Цікаво було б спробувати. Але не зараз. Нехай засне Валентина. На що Саша відповів:
— Моя каюта завжди до ваших послуг.
— Напевне, я ніколи не забуду ту штормову ніч! — захоплено розповідала жінка. — Уявляєш, корабель плавно, але потужно підносить угору. А в цей час справжній мужчина притискує тебе своїм тілом до койки. Відчуття таке, що ось-ось тебе розчавить потужний прес. Потім судно провалюється в безодню. І ти переживаєш таке сильне відчуття вільного падіння, що хочеться крикнути чоловічій плоті: «Не полишай мене саму!» Якась мить, і ваші тіла знову зливаються в любовному єднанні, перетворюючись у одне ціле. Нескінченно довго ви пливете серед розбурханої стихії аж до самісінького піку неперевершеного екстазу. А потім лежите, випорожнені до останньої краплинки любовного соку, й поволі поринаєте у казковий сон. Так триває годину чи й дві. А потім усе починається спочатку.
Коли Микола сіпнув дверну ручку, показуючи, що має намір увійти до купе, Зоя притьмом змінила тему:
— Я б вам радив почати знайомство зі Стамбулом із елітного проспекту Істикляль, — говорив усім нам Саша Шкурланд. — Це на нашому березі. За два-три квартали від виходу з порту починається тунель. А там на підйомнику одна зупинка, і ви вже на місці. Головне, встигнути поміняти долари на турецькі ліри, поки не зачиняться обмінники. Бо інакше на фунікулер не пустять і перший вечір в Туреччині пропаде даремно. Як тільки спустять трап і видадуть посадочні талони, треба зійти на берег і мерщій до найближчого обмінника.