— Чим ти порадуєш спраглу душу? — звернувся до турка-бармена.

— Я вас нє понімаю, — ламаною російською відповів той. — Скажітє по русскі, что ви хотітє?

— Я хочу випити, — продовжував українською Микола. — Що у тебе є?

— А, я понімай! Єсть віскі, коньяк, вотка, ром, джин, віно…

— Давай джин.

Бармен дістав звідкись з-під прилавка почату пляшку джину й міриться наливати у склянку.

— Та що ти цяпаєшся тими дрінками!? — буркнув Микола. — Давай усю пляшку! — Пам’ятаючи, що в Туреччині заведено торгуватися навіть у аптеці, він перехопив посудину й тицьнув барменові один долар.

— Мало, — поганенькою російською каже той.

— На ще один.

— Всьо равно мало, — стоїть на своєму турок.

— А так? — Микола кидає на прилавок десять російських рублів.

— Мало.

— Тоді тримай ще дві гривні!

— Что ето такоє? — бармен відсовує від себе асигнацію. — Я нє знаю такіх дєнєг.

— Бери, бери! Це українські бакси!

Нарешті, коли бармен здався й Микола з пляшкою попрямував до столу, врепіжила раптова тропічна злива. Тож за якусь мить від недавнього гамірного товариства у саду нікого не залишилося. Останніми подалися у свої будиночки Зоя, яка про всяк випадок прихопила до непристойності вірного своїй далекій Галі Івана Протяга, та Ліда з Ольгою, яких було не відірвати від величезного, як найближча гора, Петра Здоровила. Не перестаючи заливатися сміхом, він усе повторював:

— Українські бакси! Ну й насмішив!

Залишившись удвох, Микола з Аурікою почувалися так, ніби вони одні на усій планеті. Пригорнувшись одне до одного під рясним лимоном, зовсім не помічаючи дощу, вони милувалися несподівано яскравою загравою, що палахкотіла над горами на півдні. Десь там, де впирається у небо предковічна Тахтали.

Якщо вірити легендам, то вони спостерігали не що інше, як пекельний вогонь міфічної Химери, що проривався на поверхню.

Після зливи у посвіжілому нічному саду настала така тремтлива тиша, що було чутно, як скриплять пружинами матраців заселені журналістами будиночки. Більше того, кричать і стогнуть у любовному екстазі.