Тим часом Удюка продовжувала:

Декламаторка замовкла, з погордою окинула поглядом публіку й відсьорбнула чергову порцію «молока від скаженої корови», як назвав хтось із присутніх алкогольну каламуть з анісовим присмаком.

У зоряному цитрусовому саду зависла тиша. За якусь мить вона вибухнула оплесками. Гаряче аплодували, здебільшого, жінки. Чоловіки ж ляпали руками чинно й беззвучно, як у партері театру. Коли ж оплески стихли, озвався Микола:

— А тепер послухайте мою версію Ліїного вірша:

Коли відшуміла чергова порція оплесків, Лія спокійно сказала:

— Мені сподобалось. Давайте змагатися далі. А як вам таке?

І знову, поки Микола мережив серветку рядками, лунали оплески. Нарешті він дочекався тиші й почав:

Не встигла публіка відреагувати на новий Миколин «шедевр», як устромив свого носа Іван Протяг. Як з’ясувалося, він не тільки мав чудовий лірико-драматичний тенор, а ще й вірші пописував.

— Ану напиши пародію на мене! — тоном роздратованого забіяки вигукнув він.

Іван був цікавим співрозмовником і непоганим товаришем. Поки тверезий, із ним можна іти не тільки у розвідку, а й на будь-яку справу, включаючи блуд із шаленими пестощами до нестями. Але спиртне робило з Протягом неймовірні перетворення. Вже після першої чарки Іван ставав аж занадто вірним своїй дружині Галі й вів себе напрочуд правильно. І чим більше напивався, тим правильнішим ставав. Такої ж правильної поведінки він вимагав і від колег по чарці й товариству.

— Що, злякався?! — присікувався він. — Напиши! — І не дочекавшись відповіді, Протяг почав декламувати:

— Даремно стараєшся, — спокійно мовив Микола. — Доки книжку не видаси, пародії на тебе я не писатиму.

Тут доречно пояснити, що Іван Протяг писав вірші з раннього дитинства. І увесь свій творчий доробок: починаючи з написаного у третьому класі й опублікованого у шкільній стіннівці вірша про Леніна й закінчуючи останнім ліричним творінням двотижневої давності, Протяг зберігав у рукописному і друкованому на машинці варіантах у доброму десятку товстезних течок. Йому б не полінуватися перебрати увесь той поетичний мотлох та віддати усе краще на редагування. Дивись, і нашкреблося б кілька десятків справжніх віршів, з яких і книжку не соромно зробити. Важко зрозуміти, чи то Протяг лінувався, чи жалів грошей, бо, як відомо, зараз в Україні не письменникам платять за книжки, а навпаки, але Іванів творчий доробок жовтів собі у зав’язаних шнурочками течках, захований від очей потенційних читачів. А що славу Іван любив, то, перебуваючи під градусом, коли хтось із компанії читав вірші, не проминав нагоди побалувати оточуючих і своїми творіннями. Щойно виникала бодай невеличка пауза, Протяг починав декламувати. Ще й страшенно ображався, коли поетичні лаври діставалися не йому. Ось і зараз творча ревність розв’язала Іванові язика і він продовжував:

По цих словах Протяг знову причепився до Миколи:

— Чого ти не пишеш?

— Бо не хочу, — спокійно відповів той.

— І правильно робиш! — правив своєї Іван. — Бо тільки спробуєш написати, я тобі морду поб’ю!

— Іване, навіщо тобі ті пародії? — почав урезонювати п’яного Микола. — Краще давай вип’ємо!

— То неси, — погодився Іван.

Поцілувавши Ауріку, Микола подався до шинквасу.