Із веслярів умить злетіла сонливість. Вони перезирнулися, схопилися за зброю.
— Це ярл наш кликав? — запитав котрийсь.
— Ні, голос не його. Та й він же мусить сурмити, — заперечив інший.
І знову розпачливе волання:
— О-о-й! Рятуйте мене, родовичі! Варяги, на поміч!
Веслярі більше не вагались, один по одному вистрибнули з човна, легко вихопилися на берег. За кущами хтось вовтузився, долинали звуки ударів, стогони й прокльони. Молоді воїни стрімголов кинулися туди. За чагарниками виявилася чимала галявина. Але на ній нікого не було. Розгублено озирались; аж ось несподівано їх оточили воїни з довгими списами. Боронилися веслярі завзято, але сили були надто нерівними. Найстарший зумів усе ж перед смертю давко, ніби схлипнувши, дмухнути у ріг.
Ольг, хоч і був, здавалося, заглиблений у споглядання метушливої чужинської дівчини, почув звук варязької сурми. Уривчастий, мов стогін вмираючої людини, він долинув звідти, де залишився човен із веслярами. Щось мусило трапитися навальне, несподіване, щоб дужий сміливець отак похапцем дмухнув у ріг. А якщо їх заскочили зненацька Скольдові дружинники? Та й Монь чомусь затримується, час уже йому і з’явитися. Сонце лише краєчком трималося над верхівками дерев, а вони домовлялися, що колишній раб прибіжить ще до його заходу. Ні, зволікати більше не можна, треба діяти негайно, рішуче. Бігти туди, до човна? Гостре відчуття небезпеки пройняло ярла. Рвучко схопивсь, озирнувся навсебіч, мигцем запримітив наполоханість в очах Яни, але вона вже для нього подаленіла, зникла, мовби й не була присутньою біля згасаючого вогнища. Щось прошепотіла, а потім зронила кілька слів, заспокоювала чи застерігала, та він не чув, бо слух його вже впіймав підозрілий шум, стишений гомін, ніби тупіт кінських копит.
Майнув через перехняблений тин, кинувся схилом униз, але не встиг зробити й кількох кроків, бо звідти, де пролягав угорський шлях, долинули збуджені голоси. Мигнуло у сутінках кілька постатей, скрадливих, лиховісних. Здалося, що вони біжать йому навперейми. Мов підтятий, упав під якесь дерево, боляче зачепившись за стовбур плечем, далі переповз до куща, що манячив неподалік, прищух під ним, затамував подих. Гарячково розмірковував над тим, як діяти далі: залягти у цій схованці й вичікувати чи гайнути униз, до своїх воїнів? Чи, може, стати з мечем супроти нападників, притулившись спиною до товстого стовбура? І подати знак своїм? Та чи не зарано, бо тоді викаже себе ворогам? А скільки їх, де вони? Уже ніби й оговтався трохи, заходився спокійно роззиратися. Може, то все йому примарилося?
І раптом ударили оглушливо у вуха тупіт копит, пронизливий лемент, висвистування — на галявину ввірвалося кілька вершників. Тріснув тин, долинув дівочий зойк, між кіньми заметалася тендітна постать. А вершники крутилися навколо неї, вигукуючи щось незрозумілою мовою, тонкоголосо й пожадливо. Ось вона вислизнула з-поміж крутих кінських боків, кинулася бігти по сутінковій галявині, тільки босі ноги миготіли серед почорнілих квітів. Та втекти не вдалося, її наздогнали, один з вершників важко упав на неї, тільки тоненько й жалібно ойкнула, вправно скрутив їй руки довгим ремінцем. Так і повів її назад, до хижі, де дотлівало вогнище.
Інші теж посплигували з коней, йшли слідом за дівчиною і тим, хто тримав її на повідку. Їх було четверо; Коротконогі, невисокі, мали на собі кожухи, гостроверхі шапки, здавалися неповороткими, навіть кумедними. Один із них забіг поперед Яни, зазирнув їй у лице, вишкірив зуби. Вона відвернулася, низько нахилила голову. Раптом він схопив її за косу, зблиснула в руці крива шабля.
— О-о-легу!.. О-о-легу! — розпачливо розляглося над галявиною.
Молодий ярл стрімголов вибіг із темряви. Ще мить — і його меч шматуватиме кожухи оцих невідомих нападників, бо хіба в змозі вони відбити його блискавичні удари. Та супротивники виявилися несподівано спритними — миттю опинилися на конях, закружляли навкруг Ольга. Той кидався то в один бік, то в другий, когось, здається, зачепив мечем, але наступної миті свиснув аркан і тугий зашморг стиснув шию, нездоланна сила кинула його на землю. Потягли по траві, неймовірним зусиллям йому вдалося вхопитися руками за тонкий, пекучий аркан, послабити зашморг.
Лишили біля багаття, хтось підклав хмизу, й воно спалахнуло, викинуло високо полум’я. Варяг лежав горілиць, нерухомий і безмовний. Очі заплющив, зуби стис, щоб і найменшого стогону не вихопилося з грудей. Що це було? Як таке могло статися? Виказав місце Монь? Знову долинули тупіт коней, голоси невідомих людей. Раптом згадав застереження Моня про кочівників, які полюють на людей побіля града, щоб потім продавати їх морським піратам. Ось до чиїх рук він так необачно потрапив.
Хтось нахилився над ним, у ніс вдарило овечим духом, кінським потом, запахло димом степових вогнищ. Розплющив очі, побачив кругле лице з куцою борідкою й рідкими вусами. Незнайомець підвівся, щось промовив, і всі навколо, а виявилося, що кочівники заполонили всю галявину, повторили його слова. З усього було видно, що він володарює над ними, бо кожен, на кого потрапляв його погляд, шанобливо схиляв голову й притуляв до грудей руку з нагаєм.
Рідковусий вмостився біля багаття на колоду, на якій ще зовсім недавно сидів Ольг, задумливо втупив погляд у вогонь. Усі навколо теж принишкли, навіть коні не форкали й не дзвякали вудилами. Скільки так тривало, Ольг не знав, для нього час втратив свої виміри. В кожному разі йому здавалося, що отак лежить він надзвичайно довго, може, й усе життя. Те, що було до цієї галявини, вогнища, посвисту аркана, відбувалося не з ним. Заніміли зв’язані руки, але змушував себе, аби навіть не ворухнутися, нехай гадають, що він вмер; не бажав виказувати своєї знесиленості.
Інколи впадав у напівзабуття, а прокидаючись від нього, губився в здогадах: чому на нього більше не звертають уваги? Куди поділась ота чорнокоса дівчина? Чого вичікують кочівники? Та ось долинуло з беку града вигупування ніг важкоозброєних воїнів. О, варяг добре знає таку ходу! Кочівники повернули голови в той бік, рідковусий навіть підвівся, його охопило нетерпіння, бо заходився поплескувати руків’ям нагая по долоні. Недобрі передчуття заповзли в душу Ольгові. Підвів голову, намагаючись побачити, що ж там діється в темряві, на кого очікували кочівники. Нарешті вони розступилися, біля вогнища з’явився високий воїн у повному бойовому спорядженні. Тінь падала йому на обличчя, тому молодий ярл не міг його розгледіти.
Рідковусий дрібно ступив йому назустріч, приклав руку до грудей, а потім нагаєм тицьнув у бік Ольга. Прибулець навіть не ворухнувся, але, мабуть, пильно приглядався до ярла, бо лише через якийсь час кивнув:
— Ти спіймав його, хане, хвала тобі. Я теж виконаю свою обіцянку… чуєш, риплять колеса, то везуть тобі цілий віз зброї… там міцні мечі, довгі списи, луки, з яких так влучно стріляють твої воїни. Ми з тобою залишимося добрими друзями, допомагатимемо одне одному…
Широко розплющеними очима дивився на прибульця молодий ярл. Цей голос міг належати лише одній людині, тому, кого він ненавидів люто, присягнувся помститися, забрати в нього життя. А тепер сам лежить біля його ніг, міцно скручений. І мусить вмерти. Чому боги відвернулись од нього? Скольд наблизився до полоненика, вдоволено обмацав очицями:
— Ну що, здибався зі мною, ярле? Далеко ти забрів на своє нещастя. Ось тут і смерть тобі буде… Гей, — гукнув до своїх воїнів, — поставте на ноги, тільки впасти не давайте, з обох боків на мечі піднімайте. Та так, щоб леза крізь серце пройшли…