— Чекай на мене, як і домовилися, в липовому гаї. Я все вивідаю, винюхаю, ніхто мене й не бачитиме, не впізнає… Скільки літ минуло…

Молодий ярл звелів веслярам ждати його повернення до пізнього вечора, а коли долине звук його рога, негайно поспішати на поміч. Та й подався слідом за Монем. Ще встиг побачити його високу, худу постать. Поли заширокої для нього вдяганки розвівалися, мов чорні крила дивовижного птаха. “Чи буде колишній раб щирим спільником мені? А як гукне своїх родовичів, підмовить зненацька напасти, бо мало нас? Ні, не наважиться, знає, що рік ходитиму навколо града, а вигублю всіх. Та й не вийде у нього нічого, сам же ремствував, що немає злагоди у його землі. І пече його помста не менше, ніж мене. Тільки я меча маю, а він що?” — отак міркуючи, примірявся Ольг до крутизни, що випнулася гребенем, здається, аж до хмар.

Чомусь пригадалися морські походи, в які брав змалечку з собою батько, — шалені вітри, хвилі, мов ожилі гори. І човен падає, летить невідворотно і нескінченно у вируючу прірву. Десь у поривах буревію, його нестримному леті напинається невидима тятива, бринить усе дужче й дужче, треба тільки за неї вхопитися, не проґавити, поки не промчався морський бог на своїх вітровійних конях. А їх у нього незліченно, від краю до краю б’ють по хвилях величезними копитами, мчать по самому вершечку хвилі, розвіваючи білі гриви. Якщо підхоплять коні водяного бога човен, то винесуть із найглибшої водяної ущелини, а ні, то зникне безвісти у безмовній глибині.

Ось і зараз видалось Ольгу, що доведеться йому видиратися на таку хвилю, яка вислизає з-під ніг. Та це зовсім не лякало його, навпаки, додавало запалу: він сам натрапить на слід того клятого Скольда, йому не уникнути його меча. І, готовий до будь-яких несподіванок, молодий ярл почав долати крутий схил.

Хапаючись за коріння, стовбури та кущі, спритно й швидко піднімався все вище й вище. Інколи, зачаївшись за деревом, роззирався навкруги. Та в напівмороці, пробитому гострими лезами сонячних променів, пурхали лише метелики. Їх було так багато, що миготіло в очах. Вони влаштували навколо нього справжню заметіль, а він тільки легенько відмахнувся рукою. Якби оце трапилося йому плесо джерельця, а він нахилився над ним, то побачив би на своєму обличчі усмішку. Далі вже йшов, не озираючись і не остерігаючись. Забрів на галявину, де трава по пояс, а квіти ще вищі.

Здивовано, походжаючи туди-сюди, обережно торкався пальцями квітів, збивав жовтий пил. У них на схилах гір, в долинах теж ростуть квіти, але вони тверді й навіть серед літа пахнуть холодом. А тут такі різні, такі м’які й… теплі, ніби хтось вистелив багато-багато шкурок найдпвовижніших звірів. А може, й справді хтось вистелив? Може, боги людей, які живуть на цих горбах? Чому ж тоді вони не виказують свого гніву й невдоволення тим, що Ольг ходить по їхніх квітах?

Ліг горілиць, трава розстелилася м’яко під ним, а квіти нахилились, зімкнулися барвистим наметом. “Вони про щось оповідають мені”, — дослухався ярл. Враз думка урвалася, бо долинув десь здалеку голос, тремтливий і чистий. Спочатку здавалося, що це зненацька в пагорбі пробився струмок і став падати згори на дзвінкий камінь. Звівся на лікоть, побачив дівочу постать. Вона була така несхожа на дівчат варязького краю, що видалась Ольгові віщункою чи лісовим духом. “Треба заплющити очі, лягти на землю, тоді вона пройде мимо, не помітить…” — але не зміг примусити опустити голову. Що б там не чекало на нього, а він роздивиться на духів цієї землі, нехай вони хоч якої подоби прибирають. Дівчина була стрункою, з оголеними ногами й руками, по яких гуляли сонце й вітер. Коси ж такі чорні, як ота смола, що нею заливали варяги днища човнів. Ольгові захотілося доторкнутися до її незвичайного волосся.

Справді, це, певно, не людська істота, а дух, бо на голові в неї корона, сплетена з живих квітів. Та найбільше вразила Ольга усмішка, що освітлювала її витончене обличчя. Чому серце раптом закалатало, ось-ось вистрибне з грудей? А тоді мовби кудись зникло. Може, ота віщунка приманила його до себе? Хотів гукнути: “Віддай серце, бо я ж помру!” — але голосу теж не стало. Яка ж була та усмішка? Молодому воїнові здавалося, ніби сонячний птах літає-кружляє перед ним, тріпоче крильцями, гублячи блискуче пір’я.

Заплющив очі, затулив вуха, погойдуючись, посидів якусь хвильку. А коли знову пустив до себе світ, то побачив, що дівчина не квіти збирає, а хмиз. Складає сухі гілочки на ряднинку, притоптує коліном, аж вони потріскують. Помітив навіть на нозі кілька подряпинок, які червоними ниточками обплутали коліно. Це остаточно переконало молодого варяга в тому, що дівчина жива, а не наслана богами мара. Тим паче що вона, натоптавши добряче ряднину, закинула її за спину, озирнулася й… побачила його.

Якусь мить, що видалась Ольгові нескінченною, вони, завмерши, позирали одне на одного, пантруючи кожен рух. Молодий варяг ступив було крок уперед, але дівчина тоненько ойкнула, й він зупинився. Не зводила з нього очей, прикипівши поглядом до оголеного меча, по якому перебігали сонячні зайчики. Він же вагався, не знав, що вдіяти, чи ж нагримати й прогнати, чи ж накинутись і… Уявив, як стисне оті тонкі руки, як довга коса прошелестить по квітах, а маленькі вуста скривляться від болю. А якщо заверещить, майне назад, до града, здійме там галас, насторожить Скольдову дружину? Як же вчинити? Тільки не випустити, не дати втекти. Може, зв’язати, нехай перебуде під якимось деревом, поки не з’явиться Монь?

З його насуплених брів, міцно стиснутих вуст дівчина зрозуміла, що від цього невідомого воїна їй пощади не дочекатися, тому варто було йому тільки ворухнутись, як скрикнула й кинулася навтьоки. Нажахана його рішучим і жорстоким виглядом, вона навіть не спромоглася скинути з плечей в’язанку, й та підстрибувала у неї над головою, смикаючи за чорну косу.

Ольг кинувся їй навперейми. Легко наздогнав, перепинив шлях. Наткнулася на нього, на мить притулилася — відчув тремтіння худенького тіла, його ламку незахищеність і… звабливість. Тепер не було в ньому ворожості, бо мусив її подолати, впокорити. Невідомо, хто від кого відсахнувся, але дівчина перечепилася через свою в’язанку й упала, затулила долонями лице.

Варязький ярл, важко дихаючи, хоча й пробіг зовсім невелику відстань, змахував з чола рясний піт. Аж раптом помітив, що дівчина стежить за ним крізь розчепірені пальці. Тоді навмисне повільно вклав меча в піхви. Потім виставив поперед себе руки, мовляв, я без зброї, й спробував усміхнутися. Дівчина розтулила руки, сіла на в’язанку, в синіх очах ще плавав переляк. Але несмілива усмішка вже витісняла його.

— Ти не вб’єш мене? — запитала тоненько й запопадливо.

Він зрозумів, про що вона благає, похитав головою.

— Ти звідки прийшов? Хочеш напасти на наш град? — уже стояла перед ним, зазираючи у вічі.

— А ти чия? Град далеко? Там багато воїнів? — аж вичавлював з себе слова, яких навчав його Монь. Важко вимовлялися вони, десь далеко їх треба було вишукувати, тому й голос уривався, хрипко бринів.

Дівчина у відповідь лише пересмикнула худенькими плечиками, закинула в’язанку за спину, кивнула йому, припрошуючи за собою. Спочатку намірився гримнути, бо вона й гадки не мала відповідати йому, але гніву зовсім не мав у серці. Може, вперше за багато днів спокій і відмежованість од світу, де були пожежі й криваві січі, охопили молодого ярла. Почувався не грізним воїном, нещадним месником, який добувся до цього невідомого краю, щоб пролити кров свого ворога, а просто хлопцем, який поспішає назирці за дивним створінням із тоненьким голосом. Звідки воно з’явилося? Чому перепинило йому шлях? Куди заманює?

Вийшли до хижі, обнесеної низеньким тином. Білі стіни, насунута майже на маленькі віконця стріха, двері вузенькі, куди може протиснутися лише таке гнучке створіння, як ця дівчина. То оце вона тут мешкає? Звідси виходить на галявину, аби сплести з квітів собі корону та назбирати хмизу? А може, вона і є королевою лісовиків, які ось-ось з’являться? Ольг хапається за меча, ніздрі ледь горбкуватого носа хижо тремтять. Готовий до відсічі. А дівчина тим часом скинула ряднину, присіла біля складеної з грубезних каменів грубки, хмизиною заходилася порпатись у попелі, викотила кілька жаринок. Підсунула ряднинку з хмизом, добираючи найсухіші гіллячки, ламала на маленькі цурпалочки, примовляла:

— Гоп-ля, гоп-ля… трісь!..