Кочівники майже не звертали на нього уваги. На привалі скинуть із коня, мов лантух, тицьнуть до рук шматок в’яленого м’яса чи сухого коржа, ото й увесь наїдок. Ще рідше випадало напитися. Завбачивши озерце чи річечку, кочівники мчали наввипередки, скочувалися з коней просто у воду, хлюпаючись і пожадливо напиваючись. Ольг же, змотузований і прикручений до сідла, не міг самотужки напитися, тому сидів, випроставшись і заплющивши очі, дослухаючись до того, як булькоче вода в череві коня під ним, як виляскує він копитами по теплій воді. Жадібно облизував з вусів, коротких і жорстких, краплі.

Як не дивно, але спрага посилювалася вночі, коли спадала денна спека, а сон зморював невтомних вершників. Заснути не міг, бо палив його всередині пекучий жар. Якщо траплялося ночувати на ще не витолоченій траві, то, перекочуючись із місця на місце, злизував з холодних листочків дрібні горошини роси. Вартові спочатку підозріливо стежили за ним, а потім звикли, не звертаючи уваги, дрімали навпочіпки біля багаття, що ледь блимало у безмежжі степу.

Та якось уночі, перекочуючись на пагорбі й визбируючи при місячному світлі росу з травинок, він помітив блискуче довге тіло. Гадюка повзла просто на нього. Ось вона вже майже поруч, зіп’ялася над травою — моторошно чорніли її очі. Отак і дивились якийсь час одне на одного. Потім ніби судоми перекотились її тілом, воно ще дужче “випнулося. Жах охопив Ольга, давко, скрикнув й покотився схилом донизу. А за ним із неймовірною швидкістю ковзала гадюка. І шипіла, шипіла…

Цей звук заполонив увесь степ, забивав дихання. Ось Ольг скотився у виярок, а зверху — наче аркан свиснув, як на тій заквітчаній галявині, тільки цього разу слизький і холодний. Виставив зв’язані руки, закриваючи обличчя, дзьобнуло гостренько в палець; з силою відкинув гадюку. Потім спиною впав на неї, крутився на місці, розтираючи в’юнке тіло по густій траві.

А зверху вже бігли кочівники, щось погрозливо вигукуючи й розмахуючи шаблями. Мабуть, гадали, що намірився тікати, бо котрийсь боляче копнув під бік ногою. Тільки підвівши, побачили під ним розчавлену гадюку, враз навперебій загалайкали, гидливо спльовуючи. Ольг же виставив перед ними палець, з якого скапувала кров. Кочівники якусь хвильку, зсунувши докупи голови, видивлялися на палець, а тоді заметушилися, про щось між собою засперечалися, тицяючи руками то на гадюк, то на молодого ярла. Один із них, спотикаючись, побіг до кочовища, інші, підхопивши Ольга на руки, подалися слідом.

Всадовили біля багаття, котрийсь вузьким ножем розрізав реміння на руках. Потім роздлубав гострим лезом ранку від зубів гадюки і заходився висмоктувати з неї кров. Ольга ж усе дужче й дужче почала тіпати пропасниця, кілька кочівників ледь стримували його, а то, здавалося, руки й ноги повикручувало б.

Далі його свідомість затопила повінь забуття. Не пам’ятає, скільки і куди його везли; інколи пробивалися звуки, голоси, іржання коней. Якось крізь примружені вії вгледів над собою обличчя хана, незворушне і кругле. Нічого на ньому не побачив, ні посмішки, ні гніву. Вжалила думка: “А як не захоче далі везти? Накаже вбити? Рука ж спухла”. Тоді, намагаючись підняти важку руку, поворушив пальцями. Верхня губа хана з рідкими вусами здригнулася, в очах спалахнули жорстокі вогники. Здавалося, він здогадався про побоювання полоненика, його хитрування, тому й з’явився на його жовтому обличчі глузливий посміх. Та молодому ярлу було байдуже; полегшено зітхав, коли орда зривалася з витолоченого місця й вихором летіла навперейми сонцю.

Оті кілька днів і ночей, коли запона невідомості затулила від нього світ, не злякали його, не викликали в душі розгублення чи зневіри. Навпаки, впевнився, що боги ще не хочуть забирати його до царства мертвих, вони подали знак, щоб він боронився, покладався на щасливий випадок. Найголовніше, що руки в нього вільні, ніхто не обкручує їх мотузками чи ремінням. Та й взагалі тепер за ним облишили назирати. Хтось зглянувся над ним — бо ж ще першої ночі з нього все поздирали — і дав йому драного кожуха. Ольг одірвав рукав, щоб не заважав спухлій руці, й тепер майже не вирізнявся з-поміж степовиків, хіба що зростом. Конячина теж поступово звикала до нього, непоказна, але міцнонога, покірливо трюхикала позаду. Та варто було прокотитися степом войовничим гукам, а орді зірватися навскач, як вона теж летіла слідом, наливаючись якоюсь лютою схарапудженістю, навіть покусувала коней, що заступали їй шлях.

Це втішало молодого ярла, який нашіптував під посвист вітру: “Прудконогий мій конику, вирви мене з цієї скрути. Не заіржи, не викажи тупотом копит, коли доведеться втікати”. І така нагода невдовзі трапилася. Проминула орда озера з білими берегами, пил з яких був важкий і солоний, степ, де земля видзвонювала під копитами, мов велетенський бубон, пробивалась в ущелинах поміж невисоких гір. Уже відчувався подих моря. На одному з пагорбів орда збилася навколо хана, який тицяв канчуком на лісисті схили, мовби стьобав їх. Бранців погнали до струмка, що впадав у глибоку й чисту ковбаню, змусили викупатися. Чоловікам кочівники широкими ножами підчикрижили бороди й чуби, а жінкам звеліли позаплітати коси. Дітей відділили, тримали окремо, щоб батьки не повтікали.

Ольга теж привели до ковбані, але він не поліз у воду з усіма, а перечекав, поки бранці викупаються. Дивився на них зверхньо й навіть зневажливо, ніби й не був одним із них. Уже здогадався, що завтра їх поженуть до града, де продадуть у рабство. Та він не дасть закувати себе в ланцюги. Треба втікати… Монь казав, що у візантійських землях зустрічав варязькі дружини. Може, котрусь із них доля й морські дороги привели і до цього міста? Тільки б добутися до них.

Уночі він вимостив біля сідла купу з оберемка трави, накривши її зверху своїм драним кожухом. А сам поповзом, нишком, щоб не шелеснула й стеблинка, дістався до своєї конячки. Охопивши її за шию, став підштовхувати туди, за струмок, де починався гай. Воїн, який був на варті, нашорошився, звівся на криві ноги, ступив кілька кроків від багаття, довго видивлявся на купу біля Ольгового сідла, потім повернувся на своє місце. Ольг почекав трохи, притулившись до коника; той повертав голову, тепло і лоскітливо дихав у вухо. Якимсь дивом вибилися на дорогу, що й вивела їх до града. З темряви долинав безугавний шум моря. Біля брами юрмились ті, хто не потрапив за стіни до заходу сонця. Тепер мусили чекати ранку.

На прибульця ніхто не звертав уваги, Ольг примостився в якомусь видолинку, задрімав. Коник, понуривши голову, стояв біля нього, тільки іноді пофоркуючи й переступаючи копитами. Він же й попередив про небезпеку, бо раптом повернув тулубом у бік степу й по-старечому хрипко заіржав. Ольг злякано підхопився, намацав біля пояса меча. Вже розвиднілось, на вежах стін виблискували перші сонячні промені. За брамою грюкали засуви, люди збуджено посунули до неї. А дорогою, кам’янистою й вузькою, мчало з десятеро вершників.

Ольг одразу впізнав їх: “Це за мною… Що ж діяти, куди сховатися?” Та навкруг усе витолочене, жодного кущика чи деревця, а над ним лише рівний та високий мур. Повільно, з пронизливим, моторошним рипінням, розгойдуючись, відчинялася брама. Молодий ярл, розштовхуючи людей, кинувсь у рятівний прохід. Кочівники помітили його високу постать, залементували, загалайкали, вдарили коней, припадаючи до самісіньких грив. Переляканий народ посунув у браму, збиваючи й топчучи немічних та вайлуватих. Вершники, розмахуючи нагаями навсебіч, зуміли пробитися крізь тісняву тіл; ось-ось наздоженуть Ольга. Краєм ока він угледів, як один із кочівників намотує на лікоть аркан. За мить ця гадюка знову вчепиться за шию. Сонячний струмінь пробив вежу, виплюснувся на бруківку вулиці, розбризкуючи краплі світла. За брамою — кілька воїнів, високих, довгоруких, спираючись на списи, регочуть із нажаханих людей, щось вигукують. Та ніхто не розуміє їхньої мови. От тільки Ольг…

— Варяги, на поміч! — гукнув до них Ольг. — Порятуйте від кочівників!.. Захистіть, родовичі!

Воїни кинулися до нього, заступили, виставили поперед себе списи, в очах рішучість і холодна відвага. Вершники, зупинившись, пасли очима Ольга за їхніми спинами, але відбивати не наважилися. Разом ударили нагаями коней, розвернулся й вилетіли з брами.

Молодий ярл знеможено притулився до нахололої за ніч стіни, підвів голову, знайшов поглядом ту вежу, через яку до міста входило сонце, і посміхнувся. Тільки тепер він повірив у свій порятунок…

Весняна повінь несла річку між глинистими високими берегами. Тісно воді, тому й нуртує, пирскає пііицо^ рудою, мов кров. Та це тільки зір воїна так її сприймав, бо давно вже тут, під стінами Новгорода, не лунав гук бойовиська, не кресалися мечі, не вихоплювався з грудей конаючого воїна передсмертний зойк. Ольг у задумі дивився на нестримний плин ріки, могутні сосни, які суцільною стіною заступали півнеба. Час від часу зиркав угору, сподіваючись угледіти журавлів, які мають саме о цій порі вертатися з далеких країв додому. Так, саме додому, бо вже не одне літо живе Ольг на цій землі, називаючи себе за руським звичаєм Олегом. Не мечем відчинив браму града, а обіцянками бути тут заступником і тримати у граді лад. Уже й Рурик помер, з яким вони прийшли княжити сюди, залишивши йому свого сина Ігоря…

Чиясь тінь лягла поруч, довга й чорна. Тривожне передчуття стисло серце. Рвучко обернувся: назустріч із глибоких западин — темний вогонь очей. Перед ним стояв худий, високий чоловік, довга борода посічена сивиною. Щось у погляді, постаті знайоме, але далеке-далеке. І раптом у пам’яті сплинуло: зблиск меча над головою Елза, Скольдові вибалушені очі… Безрукий раб.

— Монь?!. Ти?! — вигукнув і рушив до нього, охопив за гострі плечі. — Я знав, що ти прийдеш до мене, знав, — замовк, бо стисло в горлі. Та прибулець відхилився, суворо мовив:

— Насилу добився до тебе, князю. Скільки літ виглядав тебе у Киян-граді. Не вірив, що згинув у полоні. А ти тут лад чиниш. Пощо до нас не йдеш із своєю силою? Аскольд зовсім розперезався, торгових людей до нитки оббирає, дань тяжку з усіх бере. Ремствує люд київський…