Ольг озирнувся, став, не ймучи віри очам, — щойно дядько вимахував мечем, а тепер ні його, ні того русявого велета. Вихопився з січі, підбіг до місця, де вони змагалися, меч зламаний лежить, шолом закривавлений на піску темніє, а Олаф-Січовик зник, немов земля поглинула. Може, річка, бо сліди глибокі до неї плетуться? Метнувся до човна, а навстріч Монь звівся, дивиться незмигно. Ольг за весла вхопився, але самотужки ніяк не зрушить:
— Допоможи, рабе! — гукнув до Моня. А той у відповідь:
— Не ламай весла даремно, княже, — : і погляд відводить.
— Ти що це? — насунувся на нього молодий ярл. — Меча мого скуштувати хочеш?
— Не знайти, не порятувати тобі дядька. Ярило обох річці віддав. На те його воля… Колісницею промчав.
— Хто він?
— Бог цієї землії
— А я не боюся ні людей, ні богів цієї землі… Гей, варяги, вперед!.. — Ольг, вимахуючи мечем, подався туди, де кипів бій.
Та хоча й бродила ще берегом смерть із палаючим віхтем, вишукуючи собі жертви, ніч і втома розвели суперників. Варяги повернулися до човнів, крекчучи й лаючись, скидали залізні обладунки, хлебтали воду просто з річки. А поселян тихо й безшелесно сховав у собі темний ліс.
Уранці Ольг із варягами вирушив їх шукати. Були мовчазні й затяті. Монь витягував шию, стежачи за ними, кутав безпалі руки в довгі рукава. Сонце гнало перед воїнами туман, вони ступали важко, впевнено. І здавалося, що отак можуть пройти крізь увесь ліс, звалюючи дерева, розкидаючи каміння, простуючи через болота. Монь глипнув спідлоба на вартових, легенько пошарпав ланцюг, потім сів, скулившись, під щоглою.
Повернувсь Ольг із дружиною аж під вечір, усі забрьохані, втомлені. Молодий ярл першим піднявся східцями на човен, сів на лаву для гребців, важким поглядом притис Моня до щогли:
— Ну, чого не питаєш про них? Ми їх заскочили зненацька і вигубили, геть усіх. Твій Ярило їм не допоміг…
Монь нічого не відповів, тільки облизнув сухі, пошерхлі губи.
Уночі Ольг торкнув за плече Моня, що, зіщулившись, дрімав, інколи здригаючись усім тілом.
— Скажи, рабе, за віщо гримав на тебе отой велет, ударив ногою? — зашепотів молодий варяг, уп’явшись міцною рукою йому в плече: — Відповідай, чуєш?
З несподіваною силою той вивернувся, тільки ланцюг брязнув, зблиснув зубами, ошкірившись:
— Сказав, що ви згинете на цій землі…
— Брешеш, собако… — навалився на нього, притис до щогли. — Він погрожував тобі, ти злякався його слів…
— Гаразд, слухай, ярле. Той велет сказав, що я зрадник і поганець, бо показую вам дорогу… Боги, покарають мене…
Ольг відсунувся, ліг, дослухаючись до плескоту хвиль, лопотіння вітрила вгорі. Він не знав, що таке зрадник. Мабуть, щось принизливе й глумливе. Виходить, Монь чинить недобре, порушує закони своєї землі. То навіщо він це робить, чому не кинеться на мечі воїнів? Знову штовхнув раба: