— Ти справді приведеш нас до своєї домівки?

— А ти привів би? — просичав той у відповідь.

— Я відітну тобі язика за такі слова…

Погроза не подіяла на Моня, бо витягнув худу шию, майже впритул наблизив обличчя до варяга:

— А я жити хочу… Жити, навіть скутим. І помститися… — примружився по-змовницьки, ще й ніби співчуття промайнуло в очах: — А ти хіба не тому забився так далеко?

Колись за такі слова Ольг нагримав би на Моня, вважаючи принизливим для себе, щоб раба, упослідженого і скаліченого, бентежили такі ж почуття, як гордовитого варяга. Десь на денці душі й цього разу ворухнулася зневага, але упокорив гнів, не дав вибухнути, притлумив думкою: “А чому й справді не скористатися з мстивості цього раба? Чи не краще пустити його по сліду Скольда, наче мисливського пса? Нехай винюхує, кусає за п’ятки, а я з’явлюсь несподівано й зітру його на порохняву”. Тому теж примружився, сховав хитрування під насупленими бровами:

— Ти йдеш додому, а ми — в невідому землю. Моя дружина прокладає собі путь мечами, а ти — хитрістю. Бачу, не обійтися нам одне без одного, не вполюємо нарізно таку хижу здобич, зв’язані ми міцно.

Монь лише гмикнув:

— Не знаю, хто до кого припнутий, поки що я ось до неї, — кивнув на щоглу. — Далеко не подамся, не встигну за тобою, ярле. Якщо не маєш до мене довір’я, то нічого й у спільники брати.

Якийсь час варязький ватаг пильно-пильно у нього вдивлявся, — кострубатий ніс ще більше випнувся, хижо затремтіли ніздрі, але Монь не відвів погляду. Тоді Ольг неквапом натягнув бойові рукавиці, нахилився, міцно ухопивсь за ланцюг, смикнув, легко розірвав.

І так, ніби нічого й не сталося, спокійно звелів:

— Покличте коваля, нехай зіб’є ланцюга з цього… руса!

З радощів Монь не знав, як поводитись, лише розгублено посміхався й вдячно зазирав у вічі ярлові; потім заговорив мовою свого племені:

— Ти добре вчинив, бо прикутий раб діяв би з принуки, зі страху. Тепер я служитиму тобі, князю Олег, вірою й правдою. Віднині можеш звіритися на мене в усьому.

Варязький ярл, важко й повільно добираючи слова, відповів Моню його мовою:

— Чому ти назвав мене так дивно? Що за ім’я Олег? У ньому сховане й моє.

— Так мої родовичі вимовляють твоє ім’я.

— О-о-лег… О-о-лег! — кілька разів повторив варяг. — Що ж, воно мені до вподоби. Можеш мене так кликати!

…Тільки на двох човнах пливли тепер варяги. Одного довелось залишити в драговинні, коли перетягали їх туди, де починалася велика річка Дніпро. На берегах її мешкало плем’я Моня. Десь там був Киян-град, куди втік Скольд. При згадці про нього Ольг ставав похмурим і дратівливим, присікувався до воїнів, наказував, аби поспішали. Дехто з вояків уже ледь ноги переставляв, стогонами й прокльонами всю дорогу, поки волоком тягли човни, встеляв, бо рани кривавились, вогнем горіли. Двох несли на жердинах, ще живих, але посічених так, що й місця цілого на тілі не знайти. Хотіли покинути, але Монь завадив, пообіцяв, якщо доб’ється до своєї домівки, то вилікує травами. “Меча більше до рук не візьмуть, а ногами по землі ходитимуть”, — запевнив Ольга. Той повірив, звелів забрати поранених із собою. Монь, вказуючй”дорогу, дибав попереду, мов чапля, високо піднімаючи довгі худі ноги.

Вивів їх на похилий берег; витягли на зелену траву й човни, що, вистромивши над водою гострі носи, чорні й забагнючені, були схожі на якісь чудовиська, виплоджені в глибоких і смердючих тванях. Лише тоді, коли скотили на колодах їх на воду, повсідалися й відштовхнулись од берега, варяги зрозуміли, що їм не доводилося ще бувати на такій могутній річці. Зда’валося, що ось-ось від необережного удару весел випорсне вона з-під днища човнів, і полетять варяги кудись у безодню. Ольг нерухомо стояв попереду, на носі човна, замислений і збентежений. Ніхто й ніколи не казав йому, що в землі русів тече така широка й повновода річка. Якою ж вона стає далі? Й куди несуться її води? Та хіба їм, міцноруким варягам, яких від народження і до смерті супроводжує грімкотіння морських хвиль, виказувати страх перед річкою? Ні, не лякали його ні її стрімка течія, ні вири, що, перебігали від одного берега до іншого, ні мінливий норов. Ольг остерігався людей. Багато їх наше па цих берегах, вони дужі й непоступливі, але тримаються нарізно, подалі один від одного, А якщо об’єднаються колись в один великий рід? Не пробитись тоді крізь їхні щити варязьким мечем, хоча б й усі ярли скандінавські зібралися.