На південь глянути було важче. Між церквою та лісом пролягала смуга трави, настільки широка та рівнесенька, що нагадувала дорожнє полотно. Гарпер знала, що десь там був і Мальборо-Мен, у своєму великому срібному «інтимідейторі», але розгледіти їй вдавалося хіба вершечок кабіни, та й то — добряче витягнувши шию. Авто було надто близько припарковане до будівлі, щоб як слід його роздивитися.

Знизу повалив гидкий чорний дим, клубами струменіючи до піддашку та фонтануючи крізь отвір у дзвіниці, умить перетворивши башту на велетенський димар. Крізь товщу диму пульсували лиховісні відблиски вогню. Гарпер припускала, що знизу дзвіницю було ледве видно, бодай це вселяло якусь надію.

Клуби диму валили догори, зливаючись у величезну чорну хмару, яка сунула на схід за пагорб, у бік океану. Гарпер майже не бачила неба — зірки та місяць поглинуло темне хмарисько.

Вкритий чорним шифером похилий дах від поруччя вежі відділяло футів з п’ятнадцять. Гарпер уявила, як вона стрибає, вдаряючись, падає на п’яти, розриває собі зв’язки на щиколотках, тоді валиться, з тріскотом б’ється стегном об покрівлю, з’їжджає до краю даху, а тоді раптом відчуває гострий біль, коли всередині розривається матка...

— Ну нахрін, — сказала собі Гарпер.

Вона підповзла до Еллі.

— Як фобі мій роф? — запитала Еллі.

— Могло бути й гірше, — відповіла Гарпер.

— Та яке, нахер, гірше. Я тащуся. Тепер я справжній панк. Завжди мріяла стати панком, — Еллі скуйовдила Нікове волосся рукою. — У самому кінці, міс Вілловз, я намагалася вчинити правильно. Може, я й завалила іспит, але на додаткових заняттях виклалася на повну.

— Який ще іспит?

— З основ людяності, — відповіла дівчинка, змахуючи з очей сльози. — Потримаєш мене за руку? Мені страшно.

Гарпер взяла Еллі за руку і міцно стиснула.

Пожежник пробрався помостом до південного боку вежі, зупинившись поряд з Джеймі.

— Ті гандони засіли в «сілверадо», — повідомила Джеймі. — Надто близько до будівлі. Мені в них не влучити. Якби вдалося їх відігнати, можна було б спустити мотузку...

— Яку мотузку? — запитав Джон.

— Не знаю. Мо’, з одягу зробити. Доберемося до дерев. Помчимо в бік дороги. Викрадемо авто.

Голос дівчинки перетворився на збентежену скоромовку, перестрибуючи з однієї неймовірності на іншу.

— Я знаю людей з Рочестера. Вони б нас прихистили. Але спершу мусимо відігнати ту вантажівку.

Пожежник стомлено закивав.

— З цим я, може, й зараджу.