Я думав почекати кілька днів, перш ніж зателефонувати Ейчу, але швидко відкинув цю ідею. Мені потрібно було з кимось про все це поговорити, а Ейч був моїм найкращим другом. Якщо я комусь і міг довіряти, то це йому.

Він відповів після першого ж гудка, і в новому вікні переді мною з’явився його аватар.

— Ну ти й пес! — закричав він. — Неймовірний, хитрий, підступний пес!

— Привіт, Ейч, — я намагався поводитись незворушно. — Що нового?

— Що нового? Що нового? Ти маєш на увазі, крім того, що я побачив ім’я мого найкращого друга на вершині Табло? Крім цього, ти маєш на увазі? — Він нахилився вперед так, що його рот повністю заповнив вікно виклику і крикнув: — Крім цього, не так багато! Не так багато нового взагалі!

Я засміявся.

— Вибач, що так довго не дзвонив. У мене була довга ніч.

— Не може бути, в нього була довга ніч! — сказав він. — Подивіться на нього! Як ти можеш бути таким спокійним! Хіба ти не розумієш, що це означає? Це неймовірно! Це виходить за рамки епічного! Я маю на увазі… прийми бісові вітання, чувак! — Він почав кланятися. — Я не гідний!

— Припини це, добре? Не сталося нічого особливого. Я ж насправді ще нічого не виграв…

— Нічого особливого! — закричав він. — Нічого. Особливого? Ти жартуєш? Ти тепер легенда, чувак! Ти щойно став першим мисливцем в історії, який знайшов Мідний ключ! І пройшов Перші ворота! Ти бог, віднині і назавжди! Хіба ти цього не розумієш, дурню?

— Серйозно. Припиняй. Я й без того приголомшений.

— Ти бачив новини? Весь світ приголомшений! А форуми мисливців просто дуріють! І всі говорять про тебе, аміґо.

— Я знаю. Слухай, сподіваюся, ти не злишся на мене, що тримав тебе в невідомості. Я почувався дуже дивно, не відповідаючи на твої дзвінки і не кажучи, що робив…

— Ой, та ну! — він зневажливо закотив очі. — Ти в біса добре знаєш, що я б зробив те саме, якби був на твоєму місці. Така вже гра. Але… — його тон став серйознішим. — Я хотів би знати, як це вийшло, що та Артеміда знайшла Мідний ключ і пройшла ворота одразу після тебе. Всі, здається, думають, що ви працювали разом, але я знаю, що це лайно собаче. Так що ж трапилося? Вона слідкувала за тобою чи як?

Я похитав головою.

— Ні, вона знайшла сховок ключа раніше, ніж я. Минулого місяця, за її словами. Вона просто дотепер не могла його отримати. — Я помовчав секунду. — Я не можу вдаватися в деталі, щоб не, ти знаєш…

Ейч підняв вгору обидві руки.

— Не турбуйся. Я повністю розумію. Не хотів би, щоб ти випадково дав якусь підказку. — Він подарував фірмову чеширську посмішку, і його блискучі білі зуби, здавалося, заполонили половину екрану. — Насправді, варто сказати тобі, де я зараз…Він віддалив віртуальну камеру, і, замість обличчя крупним планом, вона тепер показувала, де він перебував — на плосковерхому пагорбі, безпосередньо біля входу в Гробницю жахіть.

У мене відвисла щелепа.

— Якого?..