— Ейч, як я розумію, у тебе є транспорт і ти зараз недалеко від Піттсбурга?

Ейч кивнув.

— Якщо не заперечуєш, чи можеш заїхати в Колумбус і захопити свого друга Парзіваля, а я організую літак, який забере вас обох в аеропорту Колумбуса. Якщо ви, хлопці, не проти спільної поїздки?

— Ні, звучить чудово, — сказав Ейч, поглядаючи на мене скоса. — Дякую, Оґ.

— Так, спасибі, — повторив я. — Ви наш рятівник.

— Сподіваюся на це, — він похмуро посміхнувся, а потім повернувся до всіх. — Безпечної подорожі, кожному з вас. Скоро побачимося.

А тоді він зник, так само швидко, як і з’явився.

— Що ж, чудово, — сказав я, звертаючись до Ейча. — Арт3міда і Шото отримали лімузини, а я повинен їхати в аеропорт з твоєю потворною дупою? В якійсь купі лайна, яку ти називаєш будинком на колесах?

— Це не купа лайна, — відповів Ейч, сміючись. — І ти можеш взяти таксі, мудак.

— Це буде цікаво, — сказав я, крадькома кинувши погляд на Арт3міду. — Ми всі нарешті зустрінемося особисто.

— Це буде велика честь, — сказав Шото. — З нетерпінням чекаю цього.

— Так, — сказала Арт3міда, зустрівшись зі мною поглядом. — Не можу дочекатись.

Після того, як Шото і Арт3міда вийшли, я дав Ейчу свої координати.

— Це мережа «Штепсель». Подзвони мені, коли приїдеш, і я вийду.

— Буде зроблено, — сказав він. — Слухай, я повинен тебе попередити. Я виглядаю зовсім не так, як мій аватар.

— Ну і що? А хто виглядає? Я не такий високий. Або м’язистий. І мій ніс трохи більший…

— Я просто попереджаю. Зустріч зі мною може бути… трохи шокуючою.

— Гаразд. Чому б тобі прямо зараз не сказати, як ти виглядаєш?

— Я вже в дорозі, — сказав він, ігноруючи запитання. — Побачимось через декілька годин, добре?

— Добре. Щасливої дороги, аміґо.