— Ласкаво прошу до мого будинку!

— Дякую вам, сер, — сказала Ейч. — Дякую за запрошення.

— Ах, ви напевно Ейч, — відповів він, стискаючи їй руку.

Якщо він був здивований її виглядом, то не показував цього.

— Впізнаю ваш голос.

Він підморгнув їй, а тоді обійняв. Тоді повернувся і обійняв мене.

— А ви, значить, Вейд — тобто, Парзіваль! Ласкаво прошу! Ласкаво прошу! Це дійсно честь зустріти вас обох!

— Це для нас честь, — сказав я. — Ми дійсно вдячні за допомогу.

— Ви вже достатньо дякували мені, так що припиняйте вже! — він повернувся і повів нас через широку зелену галявину до свого величезного будинку. — Я не можу сказати вам, наскільки добре мати гостей. Сумно сказати, але я тут зовсім сам, відколи померла Кіра. — Він помовчав; потім розсміявся. — За винятком, звичайно, моїх кухарів, покоївок і садівників. Але всі вони тут живуть, тому не вважаються гостями.

Ні я, ні Ейч не знали, що відповісти, тому просто продовжували посміхатися і кивати. Зрештою я набрався сміливості і спитав:

— А інші вже теж приїхали? Шото і Арт3міда?

Те, як я сказав «Арт3міда» змусило Морроу довго і голосно гиготіти. Через кілька секунд я зрозумів, що Ейч теж сміялася.

— Що? — сказав я. — Що смішного?

— Так, — відповів Оґ, посміхаючись. — Арт3міда прибула першою, кілька годин тому, а літак Шото приземлився близько тридцяти хвилин тому.

— Ми з ними зустрінемося зараз? — запитав я, невдало приховуючи свою тривогу.

Оґ похитав головою.

— Арт3міда вважає, що зустріч з вами прямо зараз буде непотрібним відволіканням. Вона хотіла почекати до завершення «великої події». І Шото погодився, — він секунду вивчав мене. — Мабуть, це справді на краще. У вас великий день попереду.

Я кивнув, відчуваючи дивне поєднання полегшення та розчарування.

— Де вони зараз? — запитала Ейч.

Оґ переможно підняв кулак у повітря.