Арт3міда і Ейч нервово засміялися. Шото тільки похитав головою.

— Навіть якщо ми відчинимо ворота, потрібно буде ще їх пройти, — сказав він. — І це точно буде складніше ніж з першими двома.

— Подумаємо про це пізніше, — сказав я. — Після того, як відкриємо їх.

— Добре, — сказав Шото. — Зробімо це.

— Я з вами, — сказав Ейч.

— Ви справді збираєтесь це зробити? — запитала Арт3міда.

— Маєш кращу ідею, сестро? — запитав Ейч.

Вона знизала плечима.

— Ні.

— Ну то добре, — сказав Ейч. — Вирішено.

Я закрив повідомлення.

— Я надішлю кожному з вас копію цього повідомлення, — сказав я. — Відправите його сьогодні ввечері всім у вашому списку контактів. Опублікуйте на своїх блоґах. Транслюйте на каналах. У нас є на все тридцять шість годин. Цього має бути достатньо, щоб кожен зібрався і направив свого аватара до Хтонії.

— Як тільки «шістки» дізнаються, вони почнуть готуватися до нападу — сказала Арт3міда. — Вони намагатимуться зупинити всі спроби.

— Або просто посміються, — сказав я. — Вони думають, що їхній щит неприступний.

— Так і є, — сказала Арт3міда. — Сподіваюся, ти дійсно зможеш його знести.

— Не хвилюйся.

— Чому б мені хвилюватися? — вибухнула Арт3міда. — Може ти забув, але я бездомна і переховуюсь! Я зараз авторизувалася з громадського терміналу в аеропорті, оплачую з’єднання похвилинно. Я не можу вести війну звідси, не кажучи вже про проходження Третіх воріт. Мені нема куди йти.

Шото кивнув.

— Я теж не думаю, що можу залишитися там, де є. Я знімаю кабінку в манга-кафе в Осаці. Тут не багато приватності. І не думаю, що мені безпечно тут залишитися, якщо мене шукають агенти «шісток».

Арт3міда подивилася на мене.