— Проблеми?

— Нормально. Справляємося.

— Кардан не докручений, — пояснив другий. — Мало не загубили. Я казав, під ці машини спочатку треба лізти, а потім їхати.

— А ти звідки женеш?

— З Тужира.

Вони перекинулися кількома фразами про насущні справи. Виявилося, що хлопці женуть машини аж до Житомира й самі звідти. Нарешті виліз і той, хто займався ремонтом.

— Чорт би забрав… Я їду і щось чую! — він розпачливо вимахнув руками.

— Вуха треба мити, — поглузував інший.

Вони закурили, продовжуючи розмову. Від вогнища долітав тепер приємний запах. Віктор подав руку, прощаючись, але його не відпустили, запрошуючи на шашлик. Підійшов куховар, подав Віктору руку і сказав з відчутним акцентом:

— Ідом, пакушаєш нармалний шашлик.

Шашлик справді виявився непоганим — чеченець робив його явно не вперше. Віктор розповідав їм про сучасні перипетії тужирської автокухні. Розмова точилася про ціни, митницю, рекет, податки…

— А ти що, відстав, чи сам їдеш?

— Сам.

— Що — завжди?

— Майже. Інколи трапляється необхідність взяти вигідну партію, — кілька машин, — то наймаю ще кількох.

— Не можна самому, — заявив один жуючи м’ясо. — Мало що…

— Тут відносно спокійно. — Знизав плечима Віктор, мимоволі згадуючи нещодавні пригоди, які, очевидно, з огляду на наступні події, не варто було брати до загального розрахунку. — Ніколи нічого. Заплатив і будь здоров. Усе нормально.

— Як сказати…

— У нево брат тоже бил любітель адин єздит, — кивнув головою чечен.

— І що?