— Та ні… — Віктор знизав плечима. — Начебто аж такого нічого. Просто важка смуга в житті. Дружина тут ні до чого.
— А в мене все життя — важка смуга… — замислено мовила Світлана, думаючи про своє. — І дітей також маєте?
— Маю. Сина. Чотири роки.
— Ну, принаймні, схоже, не брешете.
— Не люблю цієї справи, — погодився Віктор.
Вони говорили ще зо дві години, сидячи навпроти одне одного, все частіше зустрічаючись поглядами, все природніше всміхаючись, хоч здалеку можна було помітити, що він робить це стримано та обережно. Бачила це й вона. А коли в залі набралося трохи відвідувачів, і у динаміках залунала м"яка та приємна музика, Віктор наважився:
— Дозвольте запросити вас на танець.
Вони підвелися і пройшли на вільний від столів майданчик, де вже танцювала одна пара. Світлана подивилася на нього, ніби запитуючи: «Ну і що ж далі?»
— Я не пам"ятаю, коли танцював востаннє, — розвів руками Віктор.
— А я зовсім недавно.
— Тоді я сподіваюся на вас…
Він торкнувся її ліктів, оскільки Світлана стояла з опущеними руками перед ним, і зробив якийсь ледь помітний рух корпусом. Вона всміхнулася мимоволі і, звільнивши свої руки, поклала йому на плечі, а сама ступила ближче.
— А звідки цей…
— Хто?
— Тигр.
— Це леопард. Одна з поширених емблем у повітряно-десантних військах.
— Ти служив у десанті? — несподівано для самої себе Світлана перейшла на «ти».
— Так.
— І можеш переламати рукою цеглу?
— Чому раптом цеглу? — здивувався Віктор.