Він виявився зовсім непоказним. Той, із ким довелося зустрітися. Невисокий, середнього віку, у звичайному костюмі під звичайною курткою, яка висіла на ньому доволі незграбно. Гарно виголений. Павлович так і не сказав, хто це — лише представив їх одне одному, а перед цим сам на сам передав Віктору кілька «зелених» — компенсацію за розбиту машину. Усе це виглядало доволі поважно.

Новий знайомий, який просив називати себе Олександром Івановичем, запропонував сісти просто надворі — біля однієї з кафешок на лавці. Він полюбляв прості манери, а водночас був ввічливим та надто офіційним. Неподалік походжало двоє хлопців, яких це наче й не стосувалося, і які, проте, успішно вдавали його охоронців.

— Значить, Вікторе Васильовичу, — почав той, відкриваючи банку пива, — я запропонував вам обговорення однієї теми в неофіційній обстановці. Усе строго добровільно. Не сподобається вам — можете зупинити мене будь-якої миті, і розійдемося. Можете навіть зараз сказати мені «прощавайте» — і їдьте куди хочете. То як? Мені продовжувати?

Віктор лише знизав плечима.

— Приймемо це за згоду. — Він зібрався з думками і заговорив знову. — Отже, Вікторе Васильовичу, ми пропонуємо вам, ще раз наголошую — добровільно…

— А тиждень тому ті двоє, які машину потовкли, — це також у рамках добровільної пропозиції?

— Ну… — чоловік посміхнувся. — По-перше, машину вам компенсували, наскільки мені відомо. А по-друге, це був невеличкий театр. І митниця, до речі… Перевірка, так би мовити, ваших навичок керування машиною й витримки. Нам відомо, що це вам добре вдається, але треба було перевірити.

— Нормально, — погодився Віктор. — А перевіряльники не надто постраждали?

— Не переживайте, вони також не велосипедисти-аматори.

— Чого ж тоді їм не пропонуєте?

— Ну… — На його обличчі з"явилася якась така делікатна посмішка. — Хотілося б мати справу з асом, так би мовити.

— Я не ас.

— Ну, кращих поки що не знайшли. — Розвів руками «гладенький»

— Є спортсмени. Пошукайте там, мені далеко до них.

— Вікторе Васильовичу, ви забігаєте вперед, — у голосі вчувалося легке невдоволення. — Отже, слухайте, про що йдеться. У загальних рисах. Вам дають гроші. Обрану вами суму. Ви сідаєте в машину і їдете. А далі все залежатиме від вас. Якщо вас не зловлять і не заберуть бабло, то воно ваше.

Жаргонне слівце серед цієї дипломатичної мови та манер різонуло по вухах.

— Я не розумію, — відповів, подумавши, Віктор. — А вам що з цього?

— Вікторе Васильовичу, — з докором посміхнувся той, — ну хто ставить такі запитання? Ну, ви ж схожі на солідну людину…

— Я не розумію, — повторив Віктор, — за що ви мені збираєтеся платити гроші? Ви цього не сказали.

— Я ще раз повторюю. — На обличчі співрозмовника з"явився вираз великотерпіння. — Гроші вам дають просто так. Але їх спробують забрати. Якщо не зможуть — то вони ваші.