— Гаразд, — сказав Віктор, підводячись, — я подумаю. Але краще шукайте когось іншого.

Зустріч скінчилася. Але, запускаючи мотор щойно взятої «дев’ятки», Віктор не був аж надто впевненим у власній відмові, принаймні, сам для себе. У нього було чим займатися в житті й без усіляких божевільних авторалі. Існувала проблема, мета, головний біль… Словом, як не назви те, що було в нього, воно не давало змоги навіть думати про те, щоб розпорошуватися на якісь інші, тим паче ризиковані й непевні, справи. Але… Було одне маленьке «але»… Так, просто один аргумент на користь згоди. Лише один і не надто переконливий.

Будь-яку справу легше робити з грошима, ніж без них. Принцип залізний. Та чи поширюється він і на його справу? Ту, про яку завжди всі думки. Ні, він знав, що цю жінку на ім’я Зоряна не можна купити ні за які гроші. То зрозуміло.

І все-таки…

Це було схоже на засідку. Він сидів у машині, схованій тінню дерев, неголосно увімкнувши магнітолу і прикипівши поглядом до дверей, з яких зараз мала вийти одна людина. Того, що Віктор намірився з нею вчинити, раніше робити ніколи не доводилося, і як саме діятиме, він не планував. Проте хвилювання не відчувалося. Раз вирішив — треба спробувати. Руки його спокійно лежали на кермі, ще новому, з «салонним» запахом.

Кілька місяців тому йому запропонували перегнати з-за кордону машину. Випадок. З Угорщини він приїхав на новій «вісімці», отримавши за це п’ятдесят «зелених», у компанії ще п"ятьох «гонщиків», нічим не ризикуючи. Елементарно. На новий рейс не запросили, і з"явилася думка спробувати самому. Взявши гроші, що залишилися від продажу хати, вирушив туди ж. Купив те, на що вистачило, — новеньку «сімку». Усе відбулося без проблем. На базарі у Франківську здивовано перелічив гроші — «навар» становив двісті десять доларів.

Удруге так не пішло. Його помітили, пояснили, у чім річ. Цілком делікатно, але дохідливо, що не треба, мовляв, намагатися бути розумнішим за інших. «Навар» зменшився до ста п"ятдесяти, зате сам він поступово став «своїм» і, вивчивши деякі нюанси цієї справи, несподівано отримав пристойний заробіток. До того ж тепер він постійно був при транспорті, користуючись кожною машиною від кількох тижнів до кількох місяців, аж поки вона продавалася на базарі або віддавалася конкретному замовникові. З’явилася своя клієнтура.

Двері, за якими велося спостереження, ляснули ще раз, і Віктор перекрутив ключа в замку запалювання, а ще за кілька хвилин завів мотор. Авто помаленьку рушило з місця. Він звернув за ріг і пригальмував біля автобусної зупинки, на якій стояла молода, приваблива та сучасно вдягнута жінка.

При погляді на неї виникали неприємні відчуття, коли думав про те, що збирається з нею вчинити.

Вона глянула на відчинені дверцята й залишилася стояти.

— Прошу, сідайте, будь-ласка, — запросив її Віктор. — Я попри ваше село їду.

Вона зробила вже крок до машини, а потім запитала:

— А звідки вам відомо, яке це — моє?

— А я там тільки минулого тижня одному клієнтові машину пригнав. Він фермер у вас. Іван Оверчук — знаєте такого?

— Знаю, взагалі-то… — промовила вона й таки сіла у машину.

— Ви обережна.

— Звісно. Хтозна, хто тепер їздить. А ви що, мене знаєте?

— Як вам сказати… — Віктор подивився на неї, наче щось обмірковуючи, — в обличчя знаю. Бачив, коли приїжджав до нього. А так, звісно, ні. Але не відмовився б, якщо чесно. Мене Віктором звуть. А вас?

— Гм… Світлана.

Якийсь час їхали мовчки, потім перекидалися фразами «ні про що», поки Віктор не запитав: