— Колись по телевізору бачила. Показували таке.

— Можу.

Світлана відчувала під руками тепле пружне тіло, а від його рук, здатних ламати цеглу, які зараз дуже обережно тримали її за талію, ішло щось приємне. Щось причаровувало — мабуть, упевненість, скромність, ввічливість. Відчувалося, що руки ці не здатні на підлість, підступність, хамство. І взагалі, це були всім рукам руки. До кінця танцю вона чомусь зациклилася виключно на них, зрозумівши якоїсь миті, що відмовити їм не зможе.

Так, власне, і сталося.

— Ну що, тепер тобі буде легше? — промовила Світлана, відкидаючись на спинку й дивлячись на нього, коли машина зупинилася в повній темряві недалеко від її помешкання.

Важко сказати, що означав тон, яким вона це промовила, але Віктор, майже не роздумуючи, відповів:

— Ні, навряд.

— Такі важкі проблеми? Чи я виявилася не тим, на що сподівався?

— Я хочу зустрічатися, — замість відповіді промовив Віктор. — Постійно.

— Гм… Я, взагалі-то, була майже впевнена, що це — все.

Віктор мовчав.

— А як ти… Що ти казатимеш дружині й узагалі…

— Яке це має значення?

— Ну чому — має. Якщо я зустрічаюся з чоловіком, то звикла знати, що роблю, які перспективи… Що потім…

— Жодних перспектив, нічого потім, — сказав він, подивившись їй в очі. — У мене є сім’я, я повинен про неї дбати й не збираюся її залишати — якими б не були проблеми. Водночас… Я хочу мати подругу. Загалом, я не янгол, звісно. Але до своїх плюсів можу віднести те, що… словом, ти можеш сподіватися на порядне ставлення з мого боку…

— Господи… — Похитала вона головою. — Так говориш, наче угода укладається.

— Пробач, що не надто романтично — це мені не дано.

— А шкода, — мовила Світлана.

Вони мовчали довго, аж поки вона сказала:

— Я маю подумати. У мене також є своє життя, свої проблеми, як ти кажеш… Що, не схоже?