— Папал в аварию. Пагиб. Кто-та пасчитался с ним. Ета ми так думаєм. А шьто тепер разберош? А бил би не адин — может не била б ничево.

— А як це сталося?

— З дороги скинули, — мовив інший, закурюючи. — Місце таке — поворот і добрячий схил поруч з узбіччям, унизу річка. Перекинувся не знати скільки разів. Півроку вже. Ти нічого не чув?

— А де це було?

— Біля Тисмениці.

— У нас нічого не розповідали. — Знизав плечима Віктор. — А чому вирішили, що хтось скинув?

— Ще живий був, — пояснив третій. — Марив, усе про якийсь джип чорний говорив. Ну а… хто на чорних джипах їздить?

— І як завжди — все тихо…

— Сказали — сам слетел, — додав чечен. — Не справился с управлением…

— А чому ні? — запитав Віктор.

Та брат загиблого тільки гмикнув:

— Яке — не справився? Дорога суха, тверезий…

— Мастер спорта. Автогонщик, професионалний, — пояснив чечен. — Каманду разагнали — пашол машини ганат. Жіть нада!

— Шкода, — знову мовив Віктор, кладучи пустий шампур на розстелену тканину. — Шкода. Будь-кого таке може спіткати. Буду дякувати.

— С нами давай! — запросив чечен. — Полчаса атдахном і єдем.

— Дякую. — Віктор піднявся, обтрушуючись, — уже їхатиму. Щасливо вам.

— І тобі щасливо.

— А… — Віктор наче згадав щось — завагався, а вони сиділи й чекали, що він промовить.

— Що, надумав?

— А все-таки — про джип що він казав?