Як годиться, до Агати прийшли батьки Жені, визначили дату весілля. В ті часи одруження реєстрували в РАГСах. Вінчання в церквах усіляко притискувалося, та й самі церкви в більшості були знищені більшовиками під час голодомору, аби скористатися нагодою пограбувати церковні цінності і позбавити впливу духовенство. Але по селах подекуди церкви вціліли – здебільше ті, що були найбіднішими і до пограбування яких просто не дійшла черга.

Діна якось несміливо запропонувала Жені поїхати після реєстрації в село – повінчатися.

– Навіщо це? – невдоволено заперечив Женя. – Священики – це прислужники культу.

«Хай би і культу, – подумала Діна, – А все ж таки вінчання проходить дуже врочисто, і родину тоді Бог береже». Але вголос нічого не заперечила, бо зазвичай спокійний Женя за розмов про церкву ставав впертий і дратівливий.

В день весілля мама як змогла причепурила Діну, і молоді пішли реєструвати шлюб. РАГС був розташований в міській управі, в маленькій напівпідвальній кімнаті, що була захаращена товстезними гросбухами. В кімнаті був єдиний клишоногий стіл, який замість однієї ніжки мав стосик книг.

Вікно в кімнаті не відчинялося, тож запах пилу і мишей в’ївся в меблі, книги і старенького архіваріуса, який вів облік всіх важливих подій людського життя: народження, смерті, одруження.

Підсліпуватий служник, вдягнутий в сатинові нарукавники, взяв у молодих паспорти, записав щось дрібнесеньким почерком в одну з товстелезних книжок, поставив штампи в паспорти і знову втупився в якийсь гросбух.

Хвилинку молоді постояли, потім Діна несміливо спитала:

– Все?!

Добродій підвів очі і, наче здивувавшись, що молода пара досі тут, відказав:

– Все. Чи у вас є ще якесь питання?

Питань більше не було.

Таку не надто врочисту процедуру реєстрації шлюбу скрасили молодим їх батьки. Женя з родиною жив в маленькому приватному будиночку. Родина була велика: батьки, восьмеро дітей, тож в домі було не обернутися. Але стояла тепла погода, у дворі під старою-старою грушею поставили стіл, настелили рушників і понаставляли справжніх українських страв: борщу, вареників, галушок. Наварили узвару, аби вгамовувати спрагу після міцного перваку, виставили овочі і фрукти. Голодним ніхто не пішов. А на ніч молоді пішли до Діни додому: мама делікатно повідомила, що вона з молодшими дітьми «поїде провідати тьотю Тіну».

Хоча з Діниних подруг багато хто не додержувався цноти аж до весілля, Діна, попри дуже ризиковані ласки Жені, щодо близькості була тверда, як кремінь. І не через те, що вона мала такі вже тверді моральні устої – Діна просто цього боялася, всіляко відсувала в уяві момент, коли вже відмовляти не залишиться підстав.

Якось, ще як була дитиною, невинно спитала у мами:

– А що роблять чоловік із жінкою?

– Серце підкаже, дитинко, що його робити, – відказала мама, а у самої очі затягнуло мрійливим серпанком.

– А як серце мовчатиме? – ніяк не могла вгамуватися Діна.

– А як серце мовчатиме, то й одружуватися не варто.

Згодом, вже підлітком, Діна почала ніяковіти від таких тем, всіляко уникала подовження розмови, навіть коли мама намагалася щось розповісти, пояснити, застерегти.