Дебора напружилася і спробувала сісти, відкривши обидва ока.
— Ви його взяли?
— Ні, Деб. Лише пасажира. Думаю, він хотів доставити його в потрібне місце, оскільки обробка закінчилася.
Дебра і раніше виглядала доволі блідою, але тепер контури її обличчя просто почали зникати на фоні всього іншого.
— Кайл? — прошепотіла вона.
— Ні. Доукс каже, що це хлопець на ім"я Френк.
— Ти впевнений?
— Так. На його шиї є тату. Це не Кайл, сестричка.
Дебора закрила очі і опустилася на койку так, немов з неї раптом випустили повітря.
— Слава Богу!
— Сподіваюся, ти не будеш проти поділитися машиною із Френком? — спитав я.
Вона похитала головою.
— Ні, — її очі знову широко відкрилися. — Прошу, Декстер, не грайся з Доуксом. Допоможи йому знайти Кайла. Обіцяєш?
Напевно, на неї подіяли ліки, оскільки я всього лише на одному пальці руки міг порахувавши, скільки разів вона зверталася до мене з проханням із такою жалістю у голосі.
— Добре, Деб. Зроблю все, що можу. — відповів я, а її очі знову закрилися.
— Спасибі.
Я підійшов до фургону доктора Данко саме в той момент, коли старший лікар випрямлявся, — мабуть, закінчивши блювати, — аби поговорити із партнером, який сидів на тротуарі і бурмотів щось собі під ніс, аби заглушити звуки, які вимовляв Френк у фургоні.
— Вставай, Майкл, — сказав старший. — Пішли, друже.
Майкл, судячи з усього, нікуди не хотів йти. Він розгойдувався, сидячи на краю тротуару, безперервно повторюючи:
— О Боже. О Ісусе. О Боже.