Виття стихло, але незабаром відновився знову, вже на більш високій ноті.
— Ти його впізнав? — запитав я.
Доукс кивнув.
— Це Френк Обрі.
— Звідки тобі відомо? — здивувався я, оскільки всі істоти, які колись були людьми, опинившись в подібному становищі, виглядали однаково. Єдиною відмінністю для мене були лише зморшки на лобі.
Доукс вказав підборіддям на шию того, хто ще недавно був людиною.
— Татуювання. Це Френк.
Він пробурмотів щось невиразне, нахилився вперед і підняв невеликий листок паперу, прикріплений до сидіння липкою стрічкою. Я витягнув шию і побачив написане тонким почерком доктора Данко слово «HONOR-Честь».
— Зви сюди парамедиків. — наказав Доукс.
Коли я підбіг до швидкої допомоги, хлопці вже закривали задні дверцята.
— У вас знайдеться містечко ще для одного? — запитав я. — Він не займе багато місця, але потрібна велика доза седативного.
— У якому стані він знаходиться? — запитав ірокез.
Це було гарним питанням для людини його професії, але єдина відповідь, яка прийшла мені в голову, виявилася дещо легковажною.
— Боюся, вам самим буде потрібна велика доза заспокійливого.
Лікарі поглянули на мене так, неначе я жартував, і, схоже, не оцінили всієї серйозності ситуації. Потім вони подивилися один на одного і знизали плечима.
— Гаразд, приятель, — сказав старший. — Ми його як-небудь всунемо.
Ірокез похитав головою, відкрив дверцята швидкої і почав витягати звідти носилку.
Поки вони везли її до фургону доктора Данко, я забрався в машину, щоб подивитися, як почувається Дебора. Вона лежала з закритими очима, дуже бліда. Але дихала сестра легше. Відкривши одне око і подивившись на мене, вона запитала:
— Чому ми не рухаємося?
— Доктор Данко розбив свій фургон.