Книги

Ніжно відданий Декстер

22
18
20
22
24
26
28
30

Виття стихло, але незабаром відновився знову, вже на більш високій ноті.

— Ти його впізнав? — запитав я.

Доукс кивнув.

— Це Френк Обрі.

— Звідки тобі відомо? — здивувався я, оскільки всі істоти, які колись були людьми, опинившись в подібному становищі, виглядали однаково. Єдиною відмінністю для мене були лише зморшки на лобі.

Доукс вказав підборіддям на шию того, хто ще недавно був людиною.

— Татуювання. Це Френк.

Він пробурмотів щось невиразне, нахилився вперед і підняв невеликий листок паперу, прикріплений до сидіння липкою стрічкою. Я витягнув шию і побачив написане тонким почерком доктора Данко слово «HONOR-Честь».

— Зви сюди парамедиків. — наказав Доукс.

Коли я підбіг до швидкої допомоги, хлопці вже закривали задні дверцята.

— У вас знайдеться містечко ще для одного? — запитав я. — Він не займе багато місця, але потрібна велика доза седативного.

— У якому стані він знаходиться? — запитав ірокез.

Це було гарним питанням для людини його професії, але єдина відповідь, яка прийшла мені в голову, виявилася дещо легковажною.

— Боюся, вам самим буде потрібна велика доза заспокійливого.

Лікарі поглянули на мене так, неначе я жартував, і, схоже, не оцінили всієї серйозності ситуації. Потім вони подивилися один на одного і знизали плечима.

— Гаразд, приятель, — сказав старший. — Ми його як-небудь всунемо.

Ірокез похитав головою, відкрив дверцята швидкої і почав витягати звідти носилку.

Поки вони везли її до фургону доктора Данко, я забрався в машину, щоб подивитися, як почувається Дебора. Вона лежала з закритими очима, дуже бліда. Але дихала сестра легше. Відкривши одне око і подивившись на мене, вона запитала:

— Чому ми не рухаємося?

— Доктор Данко розбив свій фургон.