* * *
Наступного ранку, як тільки зійшло сонце, Коді і я уже повільно виходили з каналу біля мого будинку на сімнадцяти футовому катері «Вейлер». Коді мав на собі блакитно-жовтий рятувальний жилет і спокійно сидів на переносному холодильнику. Він дещо сутулився і здавалося, що його голова була втягнута в жилет, надаючи йому повну схожість із яскравою, кольоровою черепахою.
Всередині холодильника знаходились содова і ланч Рити, який вона зробила для нас: легка закуска для десяти чи дванадцяти людей. Я прихопив із собою заморожених креветок для наживи, оскільки це була перша риболовля Коді і я не знав як він міг зреагувати на гострий металевий гачок, що встромлюється у живу жертву. Мені б це звісно сподобалось — чим живіше, тим краще! — але, напевно, не варто очікувати таких же витончених смаків від дитини.
Ми вийшли з каналу до затоки Біскейн, я попрямував до мису Флорида, тримаючи курс на канал, що проходив поряд із маяком. Коді нічого не говорив поки ми не опинилися біля Стілсвіллю, — дивної колекції будинків, які були споруджені на палях посередині протоки. Коді потягнув мене за рукав. Я нагнувся вниз до нього, аби розчути за ревом мотору і вітру.
— Будинки.
— Так, — прокричав я. — Іноді в них навіть водяться люди.
Коді стежив за тим, як повз нас пропливали будинки, а коли вони почали зникати, знову сів на холодильник. Він в останній раз озирнувся і подивився на споруди, які вже майже повністю розчинилися вдалині. Після цього він сидів не рухаючись до тих пір, поки ми не дійшли до Фауей Рок. Залишивши двигун працювати на холостому ходу, я кинув носовий якір і, дочекавшись, коли він гарненько закріпиться, вимкнув мотор.
— Ну що ж, Коді, — сказав я. — Прийшов час повбивати декількох рибок.
Він посміхнувся: дуже рідке явище.
— Гаразд.
Хлопчик дивився на мене, не моргаючи, коли я показував йому як надягати наживу на гак. Після цього він спробував зробити це самостійно; дуже повільно і обережно він проштовхував гачок, аж поки той не показався з іншого боку. Він поглянув на гак, потім на мене. Я кивнув і він перевів погляд на наживу, доторкнувшись до того місця, де гак пробив панцир.
— Добре, — сказав я. — Тепер кинь у воду.
Він подивився на мене.
— Там водиться риба. — пояснив я.
Коді кивнув, направив свою вудку за борт катера і натиснув кнопку пуску на котушці спінінга «Зебко», щоб опустити наживку у воду. Я теж закинув гачок із наживкою, і ми сіли чекати, повільно погойдуючись на хвилях.
Я спостерігав за Коді, який повністю сконцентрувався на ловлі. Ймовірно, це було результатом поєднання води і маленького хлопчика, але я не міг не подумати про Рейкера. Незважаючи на те, що я не зумів як слід вивчити його, все ж допускав, що він таки був винним. Як міг вчинити Рейкер, дізнавшись про смерть МакҐрегора? Швидше за все вдарився б у паніку і спробував зникнути... та тим не менш, чим більше я про це розмірковував, тим більше питань у мене виникало. Люди не схильні відмовлятися від усього свого минулого життя і починати щось заново. Мабуть, якийсь час він вів себе обережно. І якщо так, то я міг присвятити трохи часу новому члену свого ексклюзивного списку світських знайомств — тому, хто був творцем Виючого Овоча на Пн-Зх. Четвертій Стріт. Може здатися, що це змахує на заголовок одного з оповідань про Шерлока Холмса, але моє розслідування від цього не ставало менше терміновим і важливим. Коли-небудь, як-небудь я мусив...
— Ти будеш моїм татом? — запитав Коді раптово.
На щастя, в моєму роті нічого не було, тому я не подавився, але на мить я таки відчув як ніби в горлі у мене щось застрягло; щось розміром з індичку на День подяки. Коли я таки зміг дихати, мені вдалося пробурмотіти:
— Чому ти питаєш?
Він все ще дивився на свою вудку.