Симона звалила хмиз поряд з багаттям, підкинула у вогонь цілий оберемок і почала чекати. Але чим більше минало часу, тим швидше зростало її хвилювання. Куди він міг подітися? Огледівшись, вона помітила, що все залишилося на своїх місцях: ковдра, брудний посуд, недоїдена вечеря, казанок з триніжком. Навіть пакет зі сміттям лежав неподалік, наче його кинули поспіхом. І ось тоді бридкий хробачок страху не просто заворушився всередині неї, він виріс до розмірів багатоповерхового будинку і тепер кричав щосили їй просто у вухо: «Це дуже погано!»

— Мартіне! Мартіне! — покликала Симона.

Їй ніхто не відповів, нікого не було і в наметі. У кутку примостився її наплічник, на підлозі горою лежали зім"яті спальні мішки та частина речей, включаючи теплий светр, шапку і мобільний телефон. У той самий час наплічник Мартіна й одна ковдра зникли. Симона взяла в руки мобільний, який тут не ловив, і про всяк випадок сунула його в кишеню. А ще вона помітила на підлозі знайомий зошит. Це був щоденник Алека. До цієї миті Симона не витягала його з рюкзака, тому її здивувало, що він опинився на підлозі. Вона підняла щоденник, і тут мурахи побігли у неї спиною. На останній сторінці був зроблений свіжий напис: «Я повернувся! І я помщуся!»

— Що це все означає? — звучно вигукнула Симона і не впізнала свій власний голос. — Це що, якийсь розіграш?

Вона жбурнула щоденник назад на підлогу і вилізла з намету.

— Якщо це розіграш, то я здаюся. Ти переміг.

Відповіді знов не було, і всередині неї все стиснулося від страху. Хто міг зробити напис у щоденнику? Невже Мартін? Ну правильно, він знав про зошит і йому нічого не заважало дістати його з наплічника, поки Симона прогулювалася до заростей. Але навіщо? Щоб розіграти її? Чи тут приховувалося щось зловісніше? Може, її давнішні підозри все ж таки мали сенс? А що, коли вона тоді не помилялася і він дійсно змовився з убивцею Яна? Згадати хоча б його нібито зниклий телефон та напад в темному приміщенні недобудованого стадіону. Хіба це не міг бути Мартін?

Від цієї думки її ноги підкосилися і вона впала просто на землю. З очей бризнули сльози. Страх поступився місцем образі та відчаю. Ні, не може бути! Мартін не такий, Симона в ньому не сумнівалася. Вона тисячу разів дивилася йому в очі й, окрім величезної любові, в них нічого іншого не помічала. Він ніколи б не зрадив її довіру. Його почуття до неї були щирими. Чи все ж таки ні? І вона просто наївна дитина, що вірить у диво?

Зненацька збоку гори почувся крик, який повторився грімкою луною. Дівчина схопилася на ноги та, не вагаючись, побігла в тому напрямі. Дякувати богу, ліхтарик все ще був у неї в руці. Вона намагалася освітлювати ним дорогу, але промінь постійно стрибав, через що Симона кілька разів упала, зачепившись за каміння, й сильно забила коліно. Воно набрякло і тепер заважало їй швидко пересуватися. До того ж вона втратила орієнтацію. І ось промінь світла вихопив з темряви крутий кам"яний виступ біля підніжжя — перед нею постала гора Крихітка, і далі можна лізти тільки нагору, що з таким коліном було абсолютно неможливим.

І що їй робити? Симона завмерла в роздумах, коли її вух торкнувся дивний звук, змусивши здригнутися. Це було схоже на удар об землю важкого предмета, наче з великої висоти скинули мішок з піском. Від поганого передчуття всередині у дівчини все похололо. Тремтячою рукою вона спрямувала ліхтарик в те місце і побачила за двадцять кроків від себе щось, що дійсно нагадувало мішок. Хоча з таким само успіхом це могло бути й тіло людини. Симона зробила глибокий вдих, намагаючись ні про що не думати, і повільно рушила вперед. Коли їй залишалося пройти декілька метрів, вона різко зупинилася та заплющила очі. Її сильно лихоманило. Вона не могла повірити, що весь той жах, з яким їй довелося стикнутися у недавньому минулому, знову повернувся. Мабуть, у Всесвіту на неї були свої, особливі плани. Цікаво, що він приготував їй цього разу: гру в кішки-мишки? Атаку зомбі? Чи зустріч з іншим убивцею, витонченішим і жорстокішим, ніж попередній? Таких, напевно, в засіках світобудови більш ніж задосить, вибирай на будь-який смак. Але вибирати їй нічого не хотілося. Вона бажала опинитися вдома, у своєму улюбленому кріслі з чашкою гарячої кави, а поруч щоб сидів Мартін. І жодних убивць поблизу, примар чи ще когось в цьому ж дусі.

Симона розплющила очі та знов спрямувала ліхтарик на витягнутий нерухомий предмет, який лежав перед нею на землі. Вона зробила ще один крок і остовпіла, оскільки упізнала наплічник Мартіна. Він був щільно набитий, і їй знадобився деякий час, щоб розв"язати тугу стяжку під верхнім клапаном. Із середини випала зникла ковдра і теплі речі. Але кому могло спасти на думку видертися на гору та скинути його звідти? Чи наплічник упустили випадково? І куди подівся Мартін? Чому вона ніде не може його відшукати?

Над її головою пролетів нічний птах і з уханням зник у ночі. Несподівано зверху посипалися дрібні камінці та водночас пролунав тихий заклик:

— Симоно! Симоно! Допоможи!

Її обдало жаром.

— Мартіне, це ти? Що ти там робиш? Негайно спускайся, — закричала Симона, спішно намагаючись придумати, як їй з пошкодженою ногою піднятися на крутий уступ, і одночасно розуміючи, що у неї немає жодного шансу.

Вона продовжувала стояти біля підніжжя та прислухатися до шерехів. Відповіддю їй слугувала мертва тиша. І тут Симона в траві побачила червоний вогник, який виявився свіжим недопалком. А оскільки вони з Мартіном не палили, це означало, що на гору її заманював хтось чужий, хтось незнайомий. Перед очима навіть постала картина, як вона падає вниз, приземляється на гостре каміння і — хрусь! — її шия зламана. Доволі огидне видовище!

«Треба якнайшвидше звідси забиратися», — подумала Симона і, підхопивши наплічник, пірнула у темряву. При цьому вона нагадувала собі незграбну кульгаву черепаху, яка намагається втекти від розлюченого хижака.

Перед нею стояло непросте завдання — повернутися до табору. Адже у світлі багаття значно простіше захистити себе, та й медична допомога їй не завадила б, якщо, звичайно, в аптечці знайдеться ефективне знеболювальне. Хоча в чому саме полягала загроза, Симона досі не могла второпати. Її ніхто не переслідував, не кидався на неї з ножем. І все ж вона відчувала, що щось негаразд. Наче погрозлива тінь нависла над нею і пильно спостерігає за кожним її кроком. Їй хотілося, щоб це було звичайним жартом, безглуздим, але жартом, який вигадав Мартін. Якби ще не коліно. Судячи з розпухлої колінної чашечки та сильного болю, його доведеться серйозно лікувати. Ну що ж, нічого не поробиш — спрацював принцип рівноваги у всесвіті. За щасливі моменти треба чимось розраховуватися, і в даному випадку — власним здоров"ям.

Пройшовши пів шляху, Симона зупинилася і звела дух. Вогник багаття попереду мерехтів блідою точкою — їй варто було поквапитися, поки він не згас остаточно. Якби ще не цей біль у нозі, який не дозволяв нормально пересуватися. Він пульсував, звивався змією, а потім відступав, щоб знову повернутися з потрійною силою. Та раптом позаду почулися обережні кроки. Не залишалося сумнівів — слідом хтось йшов і цей хтось невблаганно наближався. Симона різко обернулася, все ще сподіваючись побачити Мартіна. Але замість цього промінь ліхтарика розрізав невидиму порожнечу, що нагадувала черево величезного чудовиська.

Наступної миті чиясь тінь сіпнулася та зникла з поля зору. Від переляку Симона упустила ліхтарик, який, ударившись об каміння, по-зрадницькому вимкнувся. Вона не стала його шукати, а скинула з плечей наплічник і зашкандибала у бік вогнища зі швидкістю, на яку тільки була здатна. Її серце вистрибувало з грудей, на обличчі, попри холод, з"явилися крапельки поту. Симона не чула кроків позаду, але вона точно знала, що її переслідувач нікуди не подівся. Він тихо крався у темряві, і страх перед ним гнав її вперед наче поранену тварину. І все ж таки вона розуміла, що далеко їй не втекти — рано чи пізно він наздожене свою здобич. Тому єдиним шансом було спробувати перехитрити його, через що вона зробила поворот на сорок п"ять градусів і попрямувала у темряву, ризикуючи при черговому падінні ще сильніше пошкодити коліно.