Коли Симона закінчила приготування, вона зварила на кухні каву, повернулася до кімнати та з чашкою гарячого напою сіла у крісло. Зараз в її квартирі панував повний порядок, все сміття було прибрано і житло мало звичайний вигляд. Проте перші дні після події вона вважала за краще ночувати у Мартіна. Він не заперечував. Більш того, чоловік благав її переїхати до нього, але Симона вагалася, уникаючи прямої відповіді. Вона так давно жила сама, що будь-які зобов"язання, навіть приємні, викликали у неї паніку. А якщо їм буде погано разом? Якщо вона почне дратувати його своїми звичками: посудом у раковині, роботою допізна, ескізами по всій оселі, особливо напередодні важливої здачі? Можливо, невелика подорож у гори допоможе їй зрозуміти, наскільки вона готова довіритися іншій людині. Тільки не треба її квапити. Нехай пройде час. Час її зцілить.

У двері подзвонили. Симона легко випурхнула з крісла і, пройшовши до передпокою, клацнула замком. На порозі стояв Мартін, в руках він тримав пакети з цілою купою казанків, сковорідок, іншим різним посудом і ще бозна-чим.

— Що це таке? — Симона зробила крок назад, впускаючи чоловіка у квартиру й одночасно роздивляючись куплені ним речі. — Навіщо ти стільки набрав? Ми йдемо в гори лише на декілька днів.

— Нічого, згодиться, — Мартін опустив пакети на підлогу і розім"яв затерплі пальці. — Краще взяти щось зайве, ніж потім кусати собі лікті.

Симона весело розреготалася.

— Відразу помітно, що ти ніколи в житті не ходив у похід. Кожен зайвий кілограм — це додаткове навантаження і швидка втома. Так що, доведеться залишити цій скарб вдома.

— І казанок? — Мартін дістав з пакета новенький алюмінієвий казанок і ображено протягнув його дівчині. — Подивися, який він легкий. Його обов"язково слід узяти.

— Гаразд, казанок візьмемо, — погодилася Симона. — Він дійсно легкий і дуже об"ємний. У ньому буде зручно кип"ятити воду для чаю.

— А сокирка? Без неї ніяк не можна!

— Ти мене вбиваєш, — видихнула Симона й обхопила руками шию Мартіна. — Краще скажи, ти купив намет?

— Та купив, купив, — відповів Мартін і, підхопивши Симону на руки, закрутив її на місці. — Причому, саме такий, як ти сказала.

— Двошаровий?

— Двошаровий!

— Водостійкістю на три тисячі міліметрів?

— Саме так!

— Фірми «Alexika»?

— Яка ж ти зануда! — Мартін почав цілувати Симону в шию, щоки, губи, тільки щоб вона більше не розпитувала його про цей клятий намет.

— Припини негайно! — запротестувала дівчина, продовжуючи усміхатися. Ця метушня з приготуваннями її трохи розважала. — Добре, візьмемо все, що захочеш. Тільки тягнути весь додатковий вантаж будеш самостійно. Плюс на тобі намет.

— Домовилися! — Мартін нарешті поставив Симону на підлогу. — Ну тоді ходімо? Ти зібрала речі?

— Я повністю готова, — Симона повернулася до кімнати та винесла звідти свій наплічник. — Начебто нічого не забула.