Симона прикрила повіки — вона ледь стримувала сльози.

— Ти вгадав.

— Уявляю, як тобі важко, — він пригорнув її до себе. — Ти в порядку?

— Спасибі, я впораюся, — Симона легенько відсторонила його та кинула швидкий погляд у бік гори, яка, наче велетень, нависала над ними своєю міццю. — Але я мусила повернутися, щоб не застрягти назавжди в минулому і рухатися далі.

— Я впевнений — ти вчинила правильно.

— Час покаже, — Симона підняла свій наплічник. — Гаразд, досить розмов, час братися до роботи. Ми маємо до вечора поставити намет, інакше доведеться ночувати просто неба.

— А що, це навіть романтично.

— Я подивлюся на тебе, коли зайде сонце. Повір мені, це не настільки весело, як здається. До того ж, ночами ще доволі холодно. Без намету ми околіємо. Я вже не кажу про те, що на нас чекає, якщо піде дощ.

Вони пройшли кілька десятків метрів і зупинилися неподалік від групи дерев, серед яких можна було побачити низькорослі ялини, гірську вільху та ялівець. Завдяки щільним заростям майже не відчувався вітер, та й хмизу для багаття тут було вдосталь. Іншими словами — ідеальне місце. Залишалося встановити намет. Для початку Симона та Мартін розклали на траві кілочки, дуги, внутрішню частину, армований поліетилен для тамбура і зовнішній тент зеленого кольору. Тепер вони мали з"єднати все докупи, що зайняло забагато часу. Крім того, виникли проблеми з кілочками для розтяжок: всюди з землі стирчало каміння, і Мартину довелося використати великий мисливський ніж — лопатку вони з собою не взяли, — щоб розчистити пристойних розмірів майданчик. Коли нарешті намет було встановлено, Симона знесилено впала на ретельно натягнуту тканину і витерла піт з лоба.

— Схоже, я втратила навички — зовсім забула, як це робиться.

— А мені здалося, що ти справжній профі.

— Тільки цей профі падає від втоми, тому пропоную багаття сьогодні не розпалювати. Тим паче, що після дощу сухий хмиз навряд чи можна знайти. А термоса гарячої кави нам вистачить до завтра.

— Згоден, — Мартін зняв куртку та розтягнувся поряд з Симоною. — Відпочиватимемо. Тільки нумо чогось поїмо. Я зголоднів.

— Так, підкріпитися нам не завадить.

Вони розстелили спальні мішки, вивантажили з наплічників частину провіанту і почали їсти. Симоні спало на думку, що такою голодною вона не почувалася дуже давно. Як у дитинстві після тривалої прогулянки на свіжому повітрі. Тут усе виглядало геть по-іншому, немов украй загострилося її сприйняття реальності. До Симони повернулася здатність вбирати в себе навколишній світ, вдихати аромат квітів, слухати спів птахів, тремтливо приймати любов коханого. А значить, вона не була безнадійною для цього світу. Світ підхоплював її, з радістю відкривав перед нею свої чарівні дари. Тільки бери їх, насолоджуйся, живи на повну котушку, залишаючи у минулому все, що боліло і перетворювало на порожню стару оболонку безвиході. Світ наповнював її існування сенсом.

Вона витерла руки вологою серветкою, зібрала залишки обіду та зробила кілька ковтків остиглої кави. Мартін вже тихо посапував — втома буквально звалила його з ніг, попри те, що годинник показував лише четверту. Симона прилягла поруч і заплющила очі. Сон зійшов на неї м"якою хмарою, поступово занурюючи у стан глибокого умиротворіння. Уві сні вона бачила гори, безкраї, засніжені, сяючі в променях вечірнього сонця, і сміх — чи то дитячий, чи то жіночий, веселий, завзятий. А може, то дзвоник дзеленчав під поривами вітру? Чи співала пташка? Чи дзюрчав струмок в густих заростях? Чи потріскувало багаття, коли зайшло сонце, а на землю опустилася прохолода. І так приємно було протягнути руки до його танцюючого полум"я, щоб відчути цей божественний жар в холодних долонях.

Симона виринула зі сну й одразу відчула запах диму, а ще смаженого м"яса: біля вогнища порався Мартін, який щось помішував ложкою в казанку.

— Дивлюся, ти все ж таки розпалив його, — вийшовши з намету, вона помітила, що на гори насунулися густі сутінки. — А що ти там готуєш?

Мартін загадково усміхнувся.

— Скоро дізнаєшся. Обіцяю, тобі сподобається.