Мартін з подивом підвів одну брову:

— Про що йде мова?

— Про те, що в той день, коли ми з тобою познайомилися, я декого бачила.

— Кого ж?

— Я бачила Алека.

— Алека? — ще більше здивувався Мартін. — Того самого приятеля, який зник у горах?

— Ага, — Симона зробила паузу, щоб звести дух. — Це було наче грім серед ясного неба. Мене ледве не паралізувало. Я стільки років жила з надією, що він не загинув, а тут злякалася, наче дитина. І виявляється, недаремно. Пізніше я дізналася, що Яна збила автівка, і мені стало зрозуміло, для чого Алек повернувся.

— Гадаєш, він повернувся помститися вам?

— Без сумніву, інакше б він не ховався.

— Тобто, пробиті колеса на стоянці, сьогоднішнє шоу з відрізаною собачою головою та перегони на дорозі — ця справа рук твого приятеля?

— Схоже на те. Принаймні нічим іншим я це не можу пояснити.

— Але чому ти впевнена, що це саме Алек? І чому ти мовчала?

— Я не знаю. Мабуть, боялася тебе втратити.

Мартін не відповів, і Симона, відвернувшись, заплющила очі. Увесь світ навколо неї руйнувався, мов картковий будиночок. Тільки зараз вона починала розуміти, що минуле нікуди не щезло. Воно причаїлося та чекало на слушну мить, щоб накинутися на неї з новою силою. Щоб відкушувати від її душі по маленькому шматочку, поки нічого не залишиться. Нічого, крім голого манекена, бездушної оболонки, яка не здатна ні любити, ні відчувати, ні тягнутися до світла. Живильне середовище для самотності. Висохле русло річки, наповнене нікому не потрібним камінням.

Нарешті Симона вимовила:

— Слухай, може, варто викликати поліцію?

— Як хочеш, але який в цьому сенс? — чоловік підвівся з підлоги та допоміг зробити те саме Симоні. — Навряд чи їм вдасться когось знайти. Тим паче, нічого не вкрадено. Чи я помиляюся?

— Твоя правда, навіть ноутбук не взяли.

— Про це я й кажу. Краще поїдемо до мене, тобі треба як слід відпочити та прийти до тями. Уявляєш, скільки часу доведеться провести в поліції?

— І залишити все в такому стані?