Розділ 2
У доктора Фредеріка Чилтона, п’ятдесятивосьмирічного директора Балтиморської лікарні для психічно хворих злочинців, є довгий широкий стіл, на якому немає важких або гострих предметів. Деякі працівники називають цей стіл бастіоном. Інші працівники уявлення не мають, до чого тут бастіон. Доктор Чилтон сидів за столом, коли в його кабінет увійшла Кларіс Старлінг.
– У нас тут побувало багато детективів, але таких гарненьких я не пригадую, – сказав Чилтон, так і не вставши.
Навіть не задумуючись, Старлінг збагнула, що його простягнута рука блищить від ланоліну, яким він змастив собі волосся. Вона першою відпустила його долоню.
–
–
– То ФБР переходить на дівчат, як і решта, ха-ха!
Директор додав до своїх слів нікотинову посмішку, якою він зазвичай розмежовував речення.
– Бюро не стоїть на місці, докторе Чилтон. Це точно.
– Ви пробудете в Балтиморі кілька днів? Тут, до речі, можна так само гарно провести час, як у Вашингтоні чи Нью-Йорку, якщо ти знаєш місто.
Кларіс відвела очі, аби не бачити його посмішку, й тієї ж миті збагнула, що Чилтон помітив її гидливість.
– Я впевнена, що це чудове місто, проте моє завдання полягає в тому, щоб побачитися з доктором Лектером і доповісти про це сьогодні ввечері.
– Може, ви залишите мені номер, щоб я міг зв’язатися з вами у Вашингтоні потім?
– Звісно. Дякую за турботу. Цим проектом керує спеціальний агент Джек Кроуфорд, ви завжди можете вийти на мене через нього.
– Зрозуміло, – відповів Чилтон. Його щоки, поцятковані рожевими плямами, контрастували з неймовірним брунатно-рудим кольором шевелюри.
– Дайте мені, будь ласка, своє посвідчення, – сказав він.
Директор так і не запропонував їй сісти, і Кларіс стояла, поки він неквапливо роздивлявся документ. Тоді він повернув перепустку й підвівся.
– Це забере небагато часу. Ходімо.
– Я гадала, що ви мене проінструктуєте, докторе Чилтон, – сказала Кларіс.
– Ми можемо зробити це дорогою, – відповів він і вийшов з-за столу, поглядаючи на наручний годинник. – За півгодини в мене ланч.