– У вас і без того багато клопоту.

– Ви чули про ПЗНЗ?

– Чула, що це Програма запобігання насильницьким злочинам. У «Правоохоронному віснику»[12] пишуть, що ви укладаєте базу даних, але ще не запустили її в дію.

Кроуфорд кивнув.

– Ми розробили анкету. Вона підходить під усіх відомих на цей час серійних убивць, – сказав він і подав Кларіс товстий стос паперів у нетривкому зшивачі. – Це розділ для слідчих, а це – для жертв, якщо хтось вижив. Синім позначено запитання, на які вбивця відповідає за власним бажанням, а рожевим – низка запитань, які експерт ставить убивці й занотовує його реакції разом із відповідями. Багато роботи з документами.

Робота з документами. Корисливий інтерес Старлінг підняв носа й принюхувався, наче нетерплячий біґль. Кларіс відчувала, що пахне працевлаштуванням – мабуть, утомливе доручення згодовувати необроблені дані новій комп’ютерній системі. Її вабила можливість потрапити до відділу поведінкової психології – на будь-яку посаду, але вона знала, що відбувається з жінкою, коли на неї поставили тавро секретарки, – його вже до кінця життя не змиєш. Доведеться обирати, і Кларіс хотілося зробити правильний вибір.

Кроуфорд наче чекав на щось – певно, він щось у неї спитав. Старлінг почала похапцем пригадувати.

– Які тести ви проводили? Міннесотський багатопрофільний був? Роршах?

– МБОО – так, Роршах – ніколи, – відповіла вона. – Ще проводила тематичний апперцептивний, а дітям давала Бендер-ґештальт[13].

– Старлінг, вас легко налякати?

– Поки що ні.

– Розумієте, ми спробували опитати й дослідити всіх тридцятьох двох серійних убивць, які наразі перебувають за ґратами, щоб скласти базу даних для формування психологічних портретів у нерозкритих справах. Більшість погодилися на тест – як на мене, найчастіше їх спонукає бажання похизуватися. Двадцять сім осіб охоче з нами співпрацювали. Четверо з них сиділи в камері смертників, розгляд апеляцій загальмувався, тому з ними все зрозуміло. Але той, хто був потрібний нам найбільше, так і не пішов на поступки. Я хочу, аби ви відвідали його завтра в психіатричній лікарні.

Кларіс Старлінг відчула, як у грудях радісно забилося серце, але й стривожилася.

– Хто об’єкт дослідження?

– Психіатр – доктор Ганнібал Лектер, – відповів Кроуфорд.

Після того як прозвучало ім’я, ненадовго запанувала мовчанка – як це завжди буває в цивілізованому товаристві. Старлінг уважно дивилася на Кроуфорда, але той нічого не казав.

– Ганнібал-канібал, – промовила вона.

– Так.

– Так, ну… Гаразд, добре. Я рада, що мені випала така нагода, але, ви ж розумієте, мені треба знати – чому саме я?

– Загалом через те, що ви вільні, – відповів Кроуфорд. – Я не очікую, що він погодиться на співпрацю. Він уже відмовився, але опосередковано – через директора лікарні. А мені треба звітувати, що в нього побував кваліфікований експерт і попросив його особисто. Є певні причини, вони вас не обходять. У Відділі не лишилося вільних людей, аби цим займатися.