Розділ 61

Офіціант з обслуговування номерів котив візок по м’якому килиму в коридорі готелю «Маркус».

Біля дверей під номером 91 він зупинився й тихо постукав кісточками в рукавичці. Він нахилив голову набік і знову постукав, щоб його почули крізь музику, яка лунала всередині, – Бах, «Інтенції», частина друга й третя, фортепіано, у виконанні Ґленна Ґульда.

– Заходьте.

Джентльмен із пов’язкою на носі, одягнений у домашній халат, писав щось за столом.

– Поставте біля вікна. Можна поглянути на вино?

Офіціант приніс пляшку. Джентльмен підніс її до лампи на письмовому столі, торкнувся шийкою щоки.

– Відкоркуйте, але лишіть на льоду, – сказав він, дописавши щедрі чайові в кінці рахунку. – Я згодом скуштую.

Він не хотів, аби офіціант подав йому вино на пробу – через неприємний запах від ременя наручного годинника чоловіка.

Доктор Лектер перебував у пречудовому гуморі. Тиждень минув добре. Його зовнішність також удосконалювалась, і, щойно він позбудеться кількох незначних знебарвлених цяток, можна буде знімати бандаж і фотографуватися на паспорт.

Власне, всю роботу він виконував самостійно – маленькі ін’єкції силікону в ніс. Силікон не входив до переліку засобів, які відпускали за рецептом, а от шприци та новокаїн – так. Він обійшов цю перепону, відірвавши рецептурний бланк у велелюдній аптеці біля лікарні. Він зафарбував каракулі дипломованого фармацевта типографським білилом і зробив ксерокопію з чистого рецептурного бланка. Перший рецепт він виписав собі на копії, повернувши оригінал в аптеку, тому пропажі ніхто не помітив.