– Сподіваюся, до них також дійде черга.

– Не маю жодного сумніву.

– Малюнки на стінах – ваші, докторе?

– А ви гадаєте, я викликав сюди дизайнера?

– Отой, що над раковиною, це європейське місто?

– Флоренція. Палаццо Веккіо та Дуомо, вид з Бельведеру.

– Ви малювали з пам’яті, всі ці деталі?

– Пам’ять, офіцере Старлінг, це все, що я маю замість краєвидів.

– А на іншому – розп’яття? Середній хрест порожній.

– Голгофа після зняття з хреста. Пастель і «меджик-маркер» на пергаменті для пакування м’яса. Ось що насправді отримав злодій, якому обіцяли Рай, коли жертовне ягня забрали геть.

– І що саме?

– Ясна річ, йому переламали ноги, як і його випадковому сусідові, який глузував з Христа. Ви що, зроду не читали Євангелія від Йоанна? Тоді раджу картини Дуккіо, він дуже точно зображає розп’яття. Як Вілл Ґрем? Який у нього вигляд?

– Я не знайома з Віллом Ґремом.

– Ви знаєте, хто він. Протеже Джека Кроуфорда. Який був до вас. Як його обличчя?

– Я ніколи його не бачила.

– Це називається «обрізати старі зв’язки», офіцере Старлінг, якщо ви не заперечуєте.

Кілька секунд тривала мовчанка, а тоді Кларіс випалила:

– Натомість ми б могли підшити дещо з давно відрізаного. Я принесла…

– Ні. Ні, це нерозумно й неправильно. Ніколи не користуйтеся дотепами, щоб плавно перейти до іншої теми. Послухайте, поки об’єкт усвідомлює подібні дотепи й відповідає на них, суб’єкт має змогу провести швидкий безсторонній аналіз, що згубно впливає на настрій. Наше спілкування відбувається в площині доброго гумору. У вас непогано виходило, ви були чемні й сприйнятливі до чемності, ви ввійшли в довіру, поділившись принизливою правдою про Міґґса, та ось ви вдаєтеся до незграбної спроби перевести розмову на свою анкету. Так не годиться.

– Докторе Лектер, ви – досвідчений клінічний психіатр. Гадаєте, я настільки дурна, щоб намагатися маніпулювати вами через настрій? У жодному разі, повірте. Я прошу вас заповнити анкету, а ви погодитесь або відмовитесь. Невже буде якась шкода від того, що ви просто поглянете на ці запитання?